Щоб остаточно переконати їх, він сказав: «Якщо це справжнє погребальне полотнище Христа, а ми когось уб'ємо, щоб заволодіти ним, чи можете ви уявити, хто першим зустріне нас на тому світі? Сам сатана з розпростертими обіймами. А якщо плащаниця несправжня, а ми проллємо невинну кров, вважаєте, нас там зустрінуть янголи?»
Гарна промова, але напутні бесіди з ландскнехтами про доброчесність та потойбічне життя — марна трата часу. Ті дослухали, не приховуючи байдужості, потім сплюнули на землю і спитали:
— А ти в нас хто — Мойсей з десятьма заповідями? А що ж тоді ми робили у Шварцвальді? Що ж то було, як не справжнє жорстоке вбивство?
Дісмас відповів, що навіть ландскнехти повинні відрізняти самозахист — зі спасінням невинної жінки — від перерізування горлянок челяді у каплиці з метою викрадення плащаниці Ісуса.
Це не подіяло.
Дісмас розвів руками, вийшов з підвалу та подався вулицями Шамбері — треба заспокоїти нерви. Повернувся він із флягою дорогого вина — випити мирову.
Конрад тим часом дістав з торбини шкіряний гаманець із кабанячої мошонки, що раніше належав графу Лотару, та вивалив його вміст на стіл. Коштовності, монети та інші прикраси забрязкотіли по грубій поверхні, виблискуючи у світлі свічок. Конрад недбало перебирав залишки здобичі, як буває за обідом, коли шукаєш ласий шматочок.
Дісмас привітно звернувся до них:
— А! Так ось як ви, негідники, оплачували свої «ночі насолод»!
Дісмас підійшов ближче і взяв одну з прикрас. Підніс до світла. Це була печатка Лотара. У пам'яті Дісмаса виникла картина, як Конрад відрубував палець із цим перснем від руки мертвого графа.
— Це все, що залишилось від ваших трофеїв?
Конрад хмикнув:
— Зате в нас був дуже прекрасний трах. Чи не так, хлопці?
— Ти продавав щось із цього у Базелі? — раптом занервував Дісмас.
— Щось у Базелі, щось у Невшателі, у Фрібурзі, Лозанні та Женеві.
— Тоді дивно, що нас ще ніхто не розшукує, — сказав Дісмас. — Який же ж хвіст ти лишив за собою!
Утім, досі ніщо не вказувало на те, що хтось їх переслідує. У кожному містечку Дісмас обережно розпитував місцевих. Ніхто нічого не знав про німецького графа, що зник у Чорному лісі.
— Помолімося за те, щоб усі ваші хвойди виявилися здоровими, — сказав Дісмас, — щоб ви не закінчили, як герцог Лоренцо.
Дісмас скуйовдив Конрадове волосся і промовив, звертаючись до Дюрера:
— Керувати — це фігня. Треба було твоєму Мак'явеллі подарувати Лоренцо трактат про те, як не підхопити сифіліс.
Конрад узяв пляшечку зі столу і сумно на неї подивився. Перевернув її догори дригом. Порожня. Тоді гукнув Магду через увесь підвал:
— Сестричко, ти не могла б нам зварити ще?
— Конраде, — дорікнув Дісмас, — тобі не здається, що в неї є більш важливі справи?
— Що ж може бути важливішим за твердість мого члена?
Дісмас повернув печатку Лотара на стіл.
— Що ще залишилося від вашої здобичі? А хіба меча там не було?
Конрад похмуро відповів:
— Ти сам казав, що нам не можна брати мечі у місто.
— Так, але хіба ви не прихопили меч Лотара? Подарунок його хрещеного батька, нового імператора? Чи ви продали його разом із рештою речей?
— Звісно, ні. Він особливий. Не для грошей на блудниць. Захований у возі. З іншою нашою зброєю. Краще давайте молитися, щоб нас ніхто не пограбував.
Конрад підняв порожню пляшечку з посмішкою хлопчиська, який намагається виканючити солодощів.
— Сестричко, будь ласка!..
28. Лотар. Повернення
— Ні,— сказав Дюрер. — Категорично — ні.
— Нарсе…
— Ти оглух? Ні!
— Хіба ти не розумієш, що…
— Я дуже добре розумію. Я розумію, що це недоумкувата пропозиція, яка зажене мене у могилу. Я пішов з тобою за покликанням серця — щоб допомогти тобі, а не пропонувати себе у якості жертовного агнця. Самогубство — смертний гріх. Тому — ні. І більше не звертайся до мене з цим.
— Ти не бачиш логіки?
— Ти це називаєш логікою? Не сміши мене!
— Ти меланхолік. Я покинув спроби розсмішити тебе років десять тому.
— То знай, що зараз ти мене насмішив. Ха-ха-ха. Іди до біса! Сам видавай з себе мертвого графа.
— Якщо ти припиниш ці істерики та послухаєш мене хоч хвилину, одразу зрозумієш, чому саме ти, а не я, маєш зіграти роль Лотара. Якщо це спрацює…