— Пішов ти…
— Ш-ш-ш.
Охоронець указав на Дюрера.
— Добре, — прошепотів Дісмас. — Починаємо. Усі по містах!
За охоронцем наспів високого зросту гарно одягнений чоловік і одразу звернувся до Дюрера:
— Перепрошую, але ви, часом, не граф Лотар Шрамберзький?
Дюрер злегка вклонився та прочистив горло.
— Я? Хм-м… Взагалі-то…
Чоловік уклонився навіть із надмірною повагою.
— Ваша ясновельможносте!
— Е-е?
— Дозвольте мені… Моє ім'я Ростан, я управитель двору його високості Карла, герцога Савойського!
— О? Н-ну… Радий чути.
В уяві Дісмас уже лупив Дюрера по гомілці. Звідки цей острах? Усіх земних володарів Дюрер завжди ставив нижче за себе, а при якомусь мажордомі язика проковтнув. Зберися з духом, друже!
— Ваша ясновельможносте, ми отримали вашого листа!
Мажордом проверещав це так, що здалося, ніби у нього напад ядухи.
— Лист? О, так… Той самий лист. Але він був призначений лише для…
Дісмас не витримав та втрутився у розмову. Зробивши крок уперед, він штовхнув Дюрера плечем і низько вклонився мажордому:
— Дозвольте відрекомендувати себе. Мене звуть Руфус, я управитель графа. Як ви, мабуть, уже помітили, мій господар ущент виснажений. Весь той час, що ми рухалися зі Шрамберга до Шамбері, він постився та молився Господу. Повірте, це був важкий шлях.
— Звісно. Звісно, гхм!..
Ростан був поважного віку, десь під шістдесят. Високий, худорлявий, елегантний, з досконало підстриженою білосніжною бородою і допитливими, але ні в якому разі не підозріливими очима, і з таким довжелезним носом, що йому доводилося заводити голову трохи назад — так, наче він прицілювався для пострілу.
— Але ж ми ніяк не очікували, що ви прибудете до Шамбері! — промовив він, ніяковіючи.
— Так, ми не відправили жодної звістки, — відповів Дісмас. — Мій господар висловив побажання навідати святиню як звичайний паломник. Один з багатьох многогрішних. Тому й лист до його високости був лише знаком звичайної ввічливості. Граф забажав висловити власні почуття і, звичайно ж, почуття його хрещеного батька — того, хто невдовзі стане його імператорською величністю.
Погляд Ростана перебігав від одного до іншого по всій свиті.
— А це що за особи?
— Ті троє — слуги. Також сестра Гільдеґарда з ордену святих Козми і Даміана.
— Козми і Даміана?
— Святих покровителів аптекарської справи. Це германський орден.
— Ясно, гхм!..
— Вона інколи відвідує замок мого господаря у Шрамберзі. Тож він вирішив, що взяти її з собою у паломництво буде мудрим вчинком. Адже подорож надто виснажлива, потребує забагато сил та здоров'я.
— Так, гхм! Отже, його високість герцог Карл буде радий вітати вашого господаря у себе в замку. Знову ж таки повторюю: аби ми тільки знали заздалегідь, ми б встигли підготуватися до більш пристойного прийому!
— Ну що ви! — посміхнувся Дісмас. — Це надмірна честь. Нам і в садах дуже гарно. Свіже повітря сприяє здоров'ю. А його високість і без того дуже заклопотаний. Уявляю ті тисячі справ, що пов'язані із поклонінням Святій Плащаниці! І нам відомо, що у вас гостює висока персона — герцог Урбіно. Нам пощастило бачити, як він в'їжджав у місто. Така велич!
Дісмас помітив тінь страждання, що на мить з'явилася на обличчі Ростана.
— Так. Воістину, ми неймовірно радіємо його присутності, гхм!.. — мажордом криво усміхнувся. — Як ви влучно зауважили, його кортеж, скажімо так, трохи численніший, ніж ваш.
Дісмас видавив смішок у відповідь.
— Паломник є паломник. Ми всі однакові в очах Господа. Ну, більш-менш.
— І все ж таки я наполягаю на тому, щоб ви вирушили зі мною до замку. Мій господар зітне мені голову, якщо я повернуся ні з чим. А мені дуже подобається моя голова, гхм!
Дісмас повернувся до Дюрера.
— Ваша милосте? Що ви скажете у відповідь на це найлюб'язніше запрошення?
Дюрер, блідий як смерть, змусив себе випрямитися.
— Н-ну… я би не хотів нікому завдавати клопоту.
— Ох, — вигукнув Ростан, — пробачте великодушно, ваша ясновельможносте! Я так розхвилювався, що забув про манери.
Він опустився на коліно перед Дюрером у церемоніальному поклоні.
«Так, — зрозумів Дісмас. — Він хоче побачити перстень, щоб пересвідчитися».
Дюрер простяг до нього руку, і Дісмас помітив, що старий роздивляється печатку Лотара, намагаючись визначити, чи співпадає вона з відбитком на сургучі, що ним був скріплений лист.