— Тобі треба було купити рибальський човен святого Петра для твого архієпископа, — зауважив Маркус, личкуючи ганчіркою свій арбалет. — Тоді не довелось би наймати це корито.
Дісмас чмихнув.
— Я не думаю, що архієпископа засмутили б сліди морських шашелів!
Маркус тим часом накручував кранекін[4] на своєму арбалеті, натягуючи тятиву.
— За кращих часів, — посміхнувся Дісмас, — роблячи це ти не крехтів, як старий дід, який не може випорожнитися.
— Заткнися і керуй стерном. Якщо ти це вмієш.
Маркус продовжував накручувати. Тятива вигиналася і рипіла, доки не зчепилася із горіхом.
Дісмас добре пам'ятав цей арбалет. Маркус не розлучався з ним усі ці роки. Він згадав, як у Чериньолі, перш ніж іспанські аркебузири відкрили пальбу і все пішло до біса, Маркусів бовт[5] дивним чином блискавично пролетів через усе поле бою і, пройшовши крізь забороло, влучив у капітана іспанської кавалерії, а тим часом Маркус уже перезаряджав зброю.
Він був напрочуд швидким, цей Маркус. Він міг випустити три бовти, поки рахуєш до п'ятдесяти. Також він непогано володів списом і алебардою. А ще булавою, сокирою та мечем. Будь-якою зброєю, насправді. Дісмас бачив, як він застосовує все, що завгодно.
— Я сподіваюся, що твій зір кращий за твої старезні м'язи, — сказав Дісмас.
Вони завжди по-братськи кепкували один з одного.
Маркус прилаштував до плеча арбалет, цілячись у бік східного берега, який був на відстані майже пів-фурлонгу[6]. В що б там він не цілив, воно було поза межами Дісмасового поля зору.
Маркус натиснув спусковий важіль. Тятива з ляском вивільнилась. Бовт свиснув у бік берега, описуючи положисту дугу. За мить почулось як метал урізався у дерево. Залунали голоси. Маркус опустив арбалет і самовдоволено посміхнувся. Дісмас повернув стерно до берега, ближче до галасу.
Це було невеличке рибальське село із каплицею. З наближенням човна голоси чулися все гучніше. Група селян тупцяла на березі, вимахуючи кулаками та знаряддями праці. Неподалік від берега Дісмас повернув човен і повів паралельно йому. Немає сенсу висаджуватися у натовп розлючених простолюдинів. Він наказав швабам припинити гребти, але бути готовими стати на весла будь-якої миті.
Тепер вони могли розібрати слова. Юрба вигукувала: «Дияволи, злодії, богохульники, жиди!»
— Маркусе, подивися, що ти наробив.
Маркус показав рукою на каплицю. Дісмас спочатку не зрозумів. Але згодом побачив.
— Маркусе!
Важезний бовт стирчав із центру дерев'яного хреста на верхівці каплиці. Влучила вона точнісінько у центр, там, де перетиналися поперечини хреста.
— Гребіть! — звелів Дісмас веслярам. — І швидко!
Мешканці села почали кидати у човен каміння, біжучи вздовж берега. До них приєднався місцевий священик.
Дісмас скерував човен до середини річки. Крики постихали, почало сутеніти.
— То що ти там казав про мій зір?
— Грішний ти чоловіче! Вправлятися у влучності на хресті?
— Ще й з човна, що гойдається.
— Вони тут за звичайне богохульство палять людей. Який ґедзь тебе вкусив?
— Чого ти переймаєшся? Ти ж таке велике цабе в цих краях.
— Я — майстер реліквій, призначений архієпископом Майнца і Бранденбурга. Ти вважаєш, він буде радий почути, що я, перевозячи його святі реліквії, зупинявся, щоб постріляти з арбалета у церкви?
Дісмас змусив веслярів ще довго гребти навіть після настання повної темряви, що призвело до їхнього бурчання і вимагання додаткових грошей.
Вони кинули якір біля західного берега і з'їли холодну вечерю — сир, ковбасу та хліб. Дісмас і Маркус лежали на палубі під ведмежою шкурою, передаючи один одному пляшку з вином, і дивилися на нічне небо.
— Я не дуже релігійний, — сказав Маркус.
— Я помітив.
— А ти? Ти перетворився на набожну бабцю. Тобі треба носити чорну хустку. І розарій[7] на шиї.
— Ти теж був набожним. Завжди хрестився перед боєм. У тебе була пляшка святої води. Одного разу ти навіть відпив з неї.
— Мене мучила спрага.
— Теж богохульство. Не дивно, що ти докотився до стрільби по церквах.
— У тій пляшці зараз вино.
Вони мовчки подивилися на зірки.
Маркус сказав:
— Чериньола була кінцем віри для мене.
— Чому ти відступаєшся від Господа через порох? Споконвіку Господь із властивою йому мудрістю дає нам знаряддя для знищення одне одного. Щелепу віслюка[8]. Пращі. Мечі. Арбалети. Він міг би дати нам тоді й порох.
7
Розарій (лат.
8
Натяк на біблійного Самсона, який, за Старим Заповітом, розганяв ворожі армії за допомогою щелепи віслюка.