Управитель Караффа змусив одного зі слуг випити її мікстуру. Після того як слуга не вмер, їй дозволили запропонувати ліки герцогу. Майже одразу його грудний біль заспокоївся. Він почувався просто щасливим.
— Чому ти була там так довго? — спитав Дісмас.
— Я намагалася піти звідти багато разів. Герцог не дозволяв мені.
— А він не…
— Ні. Він лише хотів, щоб я тримала його руку.
Дюрер скривився.
— І ти тримала?
— У рукавичках, майстре Дюрер.
— І все ж…
— Сифіліс не передається через дотики. Хіба що в тебе є незагоєна рана. Або через інтимний контакт.
— Присягаєшся життям?
— Це казав мені Парацельс. Значить, так і є.
— Дай їй договорити, Нарсе, — перебив Дісмас. — Що ще?
— Вони намагаються полегшити його біль ладанумом. Крапають на хустку. Але завелика доза впливає на мозок. Коли я нагадала про це, лікар герцога розлютився. Він сказав, що я дурна і лізу не в своє діло. Йому не сподобалось, що я допомогла його господарю. Тоді герцог розлютився і вигнав його з покою.
— Ми нажили ще одного ворога, — сказав Дісмас. — Ти не винна, Магдо. Просто я рахую людей, які нас ненавидять.
— Я була з ним протягом усієї ночі. Він ніби дрімав з розплющеними очима. Це через ладанум. І одночасно розмовляв. Всю ніч розмовляв.
— Марив?
— Можливо. Він говорив про дивні речі, про людей, яких я не знаю. Але він розуміє, що вмирає. І не хоче цього. Ще він говорив про плащаницю, — сказала Магда.
— Що саме? — спитав Дісмас.
Раптом обличчя Магди змінилося.
— Цей Караффа, управитель герцога. Він мені не подобається.
— Він насмілився?..
— Ні. В кімнаті нас було троє. Всю ніч. Караффа з мене очей не зводив. Але це була не хтивість, чи як ти це називаєш.
— Він італієць, — сказав Дюрер, — «хтивість» — те саме слово.
Магда розмірковувала.
— Не думаю, що він міг би.
— Євнух? — спитав Наткер.
— Ні. Мені здалося, що його не хвилюють жінки.
— Содоміт.
— Знову ні. Його взагалі не хвилюють ні жінки, ні чоловіки у цьому плані. Він дивився на мене постійно. Наче я будь-якої миті здатна вихопити кинджал і вбити його герцога. Він не міг обшукати мене, бо я монахиня. Але кожного разу, коли герцог казав щось у гарячці, Караффа відчайдушно нервував. Здавалося, що…
— Продовжуй!
— Наче він боявся, що герцог розповість мені те, що мені ні в якому разі не треба знати.
Дісмас міркував.
— Лоренцо — правитель Флоренції та Урбіно. Звісно, у нього повно таємниць, які управитель не хотів би довірити незнайомцям.
Магда замислилась, дивлячись у вікно.
— Що з тобою?
— Нічого.
— Чому ти така стурбована?
— Гей, сестричко, відпусти свого язичка на волю! — втрутився хтось із ландскнехтів.
Магда все ще вагалася. Нарешті вона вимовила:
— Можливо, ми не єдині, хто приїхав до Шамбері, щоб украсти плащаницю.
Всі повитріщалися на неї.
— Він… він сказав щось особливе, що ти зробила такий висновок?
— Ні. Це лише відчуття. Через те, що Караффа так нервував, коли його хазяїн починав марити. Нарешті герцог заснув. По-справжньому, не від ладануму. І я пішла.
Конрад плеснув долонями по колінах.
— Ну що, хлопці, позмагаємось?
Наткер пирхнув.
— З італійцями, чи що?
— Не у боротьбі, Наткере. У крадійстві. Крадуть макаронники неперевершено.
— Це правда, — сказав Анкс. — Так говорить Біблія. Це ж макаронники винайшли крадіж.
— Де ти бачив таке у Біблії? — спитав Наткер.
— Брешеш, — виправив Конрад. — То євреї започаткували крадіж.
— Ні, — відказав Наткер, — євреї започаткували позики під заставу. Італійці започаткували крадійство.
Дісмас знайшов прихисток від безглуздого патякання ландскнехтів у віддаленому куточку апартаментів.
Він розмірковував: може, Магда права? Він дослідив усі можливості, щоразу, так би мовити, змінюючи ракурс, і щоразу доходив висновку, що у цьому припущенні немає сенсу. Щоб герцог — могутній правитель третини Італії — поцупив реліквію у іншого герцога? Бути цього не може.
Тому він суворо сказав Магді:
— Це неможливо.
— Я не казала, що впевнена в цьому, Дісмасе. І чому ти розмовляєш зі мною таким тоном?
— Я лише намагаюся встановити, чи є у цьому хоч краплина істини.
— Я ж і кажу, що не впевнена.