У відповідь почулася розлючена лайка, і Дісмасу здалося, що навіть зображення Мадонни на стіні почервоніло.
— Іди і ти, — сказав Дюрер Дісмасу. — Мені потрібні дрова.
Дісмас вийшов слідом за Дюрером на кухню. Дюрер щільно ізолював її, прибивши штори і простирадла на двері.
Дісмас роздивився. Там були миски і горщики, пляшки, прес для фруктів, різноманітні приладдя, включаючи клістир.
Що, в біса, Дюрер збирався з цим робити? — спитав себе Дісмас, хоча й не був упевнений, що насправді хоче про це дізнатись.
Архідияконів мідний чан для купання стояв перед великим дзеркалом, притуленим до стіни. Біля дзеркала був прибитий шкіц плащаниці. Дісмаса вразила його точність.
Посеред кімнати стояв довгий вузький стіл, на ньому лежало придбане у Базелі полотнище. Половина тканини звисала через край і лежала долі, ретельно складена. Кухонна плита палала. На ній парували два великі горщики з окропом, від яких точився знайомий аромат. Мирра.
— Тут буде парко, — сказав Дюрер, — краще роздягнися. Але спочатку піди та скажи Магді, що ми починаємо. І дізнайся, де той лайдак Конрад. Уже дві години минуло. Ландскнехти! Все, що їх цікавить, — це блуд і пияцтво.
Дісмас повернувся до Магди і сказав:
— Він перетворив кухню архідиякона на хтозна-що. Якесь лігво алхіміка!
Знову почулися кроки на сходах і шквал прокльонів. Стогнучи, увійшов Конрад. Він волік дерев'яне цебро, накрите якоюсь вогкою ганчіркою.
— Що це?
— Це для художника, який не переймається тим, щоб самому ходити за власним клятим причандаллям…
Конрад гепнув важезне цебро на підлогу і вигнувся назад, потираючи поперек.
— Я вам не якийсь тягоноша, чорт забирай, — загарчав він.
Дісмас підійшов до цебра, підняв ганчірку — і відсахнувся.
— Господи! Де ти це взяв? На скотобійні?
Конрад витер піт з чола тим же рушником, яким
витиралися інші.
— То художник домовився з цирульником. А той живе за містом, чортзна-де.
Потім він замислено пробуркотів:
— Я на своєму віку пролив багато крові. Але досі ніколи не носив її у цебрі, як клятий молочник… Скажи йому, якщо треба ще, хай сам несе.
З'явився Дюрер.
— Нарешті! Чому так довго? Ти зупинявся по дорозі полапати якусь дівку?
— Не чіпай мене, художнику, — сказав Конрад, — бо малюватимеш власною кров'ю.
Дюрер прибрав тканину з цебра.
— Я так і знав! Майже зсілася. Ну, швидше, чоловіче. Занось, занось!..
— Давай я, — сказав Дісмас, щоб Конрад часом не виконав погрозу щодо пролиття крові Дюрера.
Наткер і Анкс уже крехтіли у дверях, кожен тримав по два великих відра води, хлюпаючи на підлогу. Вони поставили їх і оперлись на стіну, важко дихаючи роззявленими ротами.
— Дідько лисий, — сказав Наткер. — Усе. Досить з мене.
— Вас послухаєш, — сказав Дюрер, — то можна подумати, що ви ніколи як слід не працювали цілий день.
— Це, по-твоєму, зветься «добре працювати»? — спитав Конрад.
Відчуваючи зародження бунту, Дісмас пішов у кімнату і повернувся із золотим дукатом. Він кинув його Конраду.
— Іди, віднови запаси своєї мікстури.
Дюрер наказав:
— Дай мені брудний рушник.
Ландскнехт подав. Дюрер кинув рушник, з якого майже стікав піт, на вугол столу.
— Добре, починаємо.
Він зник у кухні.
— Навіщо йому наш піт? — спитав Конрад Дісмаса.
Дісмас знизав плечима.
— Митець. Ідіть, хлопці, поки він не винайшов для вас нову роботу. Побачимось.
— Може, ти нас і побачиш. Але ми тебе — навряд чи. Бо ми нап'ємося.
Дісмас і Магда рушили за Дюрером у кухню.
Дюрер поклав рушник, просяклий потом, у прес для фруктів і почав закручувати гвинт. Піт ландскнехтів стікав із жолобка у маленьку миску. Дісмас скривився.
Дюрер і Магда тим часом обговорювали стан цебра з кров'ю.
Дюрер невдоволено мовив:
— Дивись, вона вже загустіла! Ці ландскнехти ні на що не здатні.
Він налив трохи крові у миску.
— Синю пляшечку, — наказав він Магді.
Магда подала.
Дюрер відкрив її і налив трохи жовтуватої тягучої рідини у миску.
— Мішай. Легенько.
— Що це? — спитав Дісмас.
— Зміїна отрута. Коштує два дукати. Але нема нічого кращого за неї.
— Парацельс казав про п'явок. Їхня слина також ефективна.
— Ефективна для чого? — спитав Дісмас.