– Замучила вона мене, – поскаржилась місіс Джонсон, беручи під пахву рожевий протез.
– Купіть нову, – чи не в двадцяте порадив Чарлі.
– Нова дорого коштує, – сказала місіс Джонсон.
Макгроун промовчав.
– Ви вірите, навіть уві сні нема від неї спокою, – по паузі знову стала до розмови відвідувачка.
– Уві сні? – пожвавішав Чарлі. – Та ви присядьте.
– Знаєте, вночі навіть гірше, ніж удень.
– А хотілось би вам, щоб уночі рука вас не мучила? – запитав Чарлі з загадковою усмішкою.
– Чи хотілось би? Господи! Та я все віддала б за допомогу, – вигукнула місіс Джонсон.
– Це коштуватиме куди дешевше, -зауважив Чарлі. – Ви будете бачити сни.
– Сни? – розчаровано протягла клієнтка.
– Так, сни, сни на замовлення, яких вам тільки заманеться. І ви забудете про все…
Місіс Джонсон мовчала, не знаючи, що відповісти.
– Що ви, приміром, забажали б побачити сьогодні вночі? – запитав Макгроун.
2
– Я замовила на три години ночі недільну проповідь преподобного Мартіна, – сказала сива дама, побожно зводячи догори очі, – а ви натомість підсунули мені бій биків.
– Очевидно, сталось невеличке зміщення…
– Можливо, з вашого погляду, преподобний Мартін і бик – це те саме? – не слухаючи, докинула дама.
– Я такого не казав, – м’яко заперечив Макгроун.
– Ще цього бракувало! – на якусь мить дамі перехопило від обурення подих.
– Однак погодьтеся, що всі ваші попередні замовлення…
– Але бики, розумієте – бики! – буклі дами аж тремтіли від гніву.
– Думаю, цього більше не станеться, – сказав Макгроун примирливо. – Бачите, зараз стільки замовлень зі всього Тристауна!…
– Я розумію, – сказала дама.
– Може, ви більше не хочете? – запитав Макгроун, нетерпляче махнувши рукою.
– О, що ви, містере Чарлз, – злякалася дама. Вона поклала на стіл акуратно запечатаний конверт і сказала: – Сьогодні вночі я хотіла б побачити покійного чоловіка.
На цім слові вона піднесла до очей мережаного носовичка.
– Ви маєте з нього фото? – запитав Чарлі.
– Звичайно, я ж знаю, – заметушилась дама. – Я ж знаю… Будь ласка.
Вона простягла Макгроунові бляклу фотокартку. На Чарлі з легкою міною презирства дивився худорлявий вилицюватий чоловік у новенькій формі космонавта.
– Що ж, це можна, – сказав Макгроун, кладучи фотокартку на конверт.
– О, дякую вам! – аж засяяла дама і, підвівшись, попростувала до дверей.
– Хто далі? – крикнув Макгроун у коридор.
Мало не зіткнувшись з дамою, до кімнати увійшов дебелий юнак зі спортивною статурою.
– Гроші знову потім? – суворо запитав Макгроун.
– Чесне слово, востаннє, – винувато усміхнувся хлопець.
– Чого тобі хочеться на ніч?
– Замовлення те саме. Який-небудь незаселений острів. Щоб жодної живої душі не було… Й тиша. Проклятий конвейєр скоро доведе мене до божевілля, це напевне.
– Ну, гаразд, – сказав Макгроун. – Підшукаємо тобі острів. Ти мешкаєш там же?
– Так, координати ті самі.
– Можеш іти.
Зраділий хлопець швидко попростував до виходу, очевидно, побоюючись, що Макгроун може передумати.
– Ось що, – сказав Чарлі навздогін, – скажи там, що сьогодні я більше не приймаю. Все. Лавочку прикрито.
Крізь прочинені двері долинув гомін невдоволених голосів.
– Тридцять замовників – межа, – проголосив Макгроун, підводячись. – Вас багато, а я один. Приходьте завтра зранку, якнайраніше.
– Зараз я на черзі, – сказала ще зовсім юна дівчина з блідим лицем. – Може, ви мене приймете?
– Ні, люба, нічого не буде. І так потужність завантажено до краю, – сказав Макгроун і зачинив двері.
Він не збрехав. Біопередавач його щоночі працював на повну потужність. І все одно виконати всі замовлення Чарлі не мав змоги. Щодень їх надходило дедалі більше. Той хотів зустрітися вві сні з другом дитячих літ, що давно загубився в житейському морі. Іншому забаглося пополювати в джунглях, як він прочитав про те в якійсь пригодницькій книжці. Ще інший цікавився – з пізнавальною метою – нічними кабаре на Монмартрі…
Слід сказати, не всі клієнти йшли від Макгроуна вдоволені. Декому доводилось і відмовляти. Це було тоді, коли Макгроун не мав відповідної інформації. Таке інколи траплялося, хоча книжкові полиці Чарлі вгинались од грубезних довідників і сувоїв кіноплівки. Та все одно на його поточний рахунок надходили нові й нові суми…
Макгроун підійшов до вікна і з задоволенням зупинив погляд на солідному будинкові банку.
За півроку інженер Чарлз Макгроун перебрався в новий комфортабельний особняк. Попередній власник особняка, фабрикант фотоелементів для роботів, не витримавши конкуренції, збанкрутував. Він переїхав у бідняцький квартал. А коли передавав Макгроунові ключі від свого будинку, то заручився словом, що Чарлі безкоштовно постачатиме йому сни.
На той час фірма Чарлза Макгроуна так розрослася, що штат із трьох десятків підручних ледве міг упоратися зі зливою замовлень. Свій винахід Макгроун тримав у глибокій таємниці. Нові вдосконалені біопередавачі було встановлено в бетонованому підвалі, вікна котрого ще попередній власник укріпив гратами. Не вдовольнившись цим, Макгроун поставив іще й електростатичний захист. Тепер навіть горобці не могли безкарно підлетіти до вікон таємничого підвалу.
З висоти балкона Макгроун нерідко позирав у бік банку і майже ніколи не скидав оком на тюрму. Останнім часом він дедалі частіше зорив на міську ратушу, і рожеві думки про посаду мера приємно тішили його марнолюбство.
Кілька разів у Макгроуна то в тій, то в тій частині містечка з’являлися конкуренти. Вони робили спроби перейняти клієнтуру Чарлі, збити ціну на сни. Але методи конкурентів були недосконалі, і замовники вже наступного дня відвертались од них. Головна таємниця Чарлза Макгроуна – настроювання передавача в резонанс із альфа-ритмом замовника– лишалася нерозгаданою. І все одно Макгроунові доводилось чотири рази давати об’яви в газети: «Остерігайтеся сурогатів! Справжні багатобарвні сни найвищого гатунку на бажання замовника гарантує тільки фірма Чарлза Макгроуна. Остерігайтеся сурогатів!»
Останнім часом темпи життя в Тристауні безумовно уповільнились.
Надвечір містечко завмирало. Вулиці порожніли. Кожен поспішав додому – якнайшвидше дістатись до постелі, забути на якийсь час денні клопоти й турботи і зустрітися уві сні з тими, хто дорогий і милий, з тими, кого, можливо, давно вже нема…