Черевко. Їду.
Комiсар. Добре. Ну, я пiшов в осередок. (Виходить).
Карфункель (розсердившись). А! Вi думаєте, що забираль собi всi поїзда i весь час для ваша революцiя i зупиниль все життя! Аусгешльоссен! Зо бальд нiхт! Не так скоро! Життя ще поверне вас назад тисячею турбот i жалощiв! Воно єсть сильнiше, нiж ваша революцiя!
Черевко. Пуста балаканина, товаришу. Революцiя важливiша за хвилиннi справи.
Карфункель. Що такий! Ну, то дивiться ж, щоб вi не пожалкували потiм про такий хвилина, якої не поверне вам жодна революцiя в свiтi!
Вбiгає ще бiльше стурбована Оля.
Оля. Андрiю Трохимовичу, ви тут? Серьожi зовсiм погано, що ж менi робити, що робити! Доктор каже — камфора… якщо не дiстанемо, умре… (Плаче).
Черевко. Що ж менi робити, Олю, що… ти ж бачиш… Нiде немає.
Карфункель (хмуро). Ага — я говорiль. Ось во-на — цей хвилина.
Оля. То вiн же умре — пiдемо додому. Вiн тебе кличе, хоче тебе бачити.
Черевко (з мукою). Та не можу ж я, Олю, зрозумiй — не можу — зараз осередок… негайний наказ — Треба готувати поїзди на фронт. Ех… (Затуляє обличчя рукою).
Вбiгає секретар осередку.
Секретар. Андрiю Трохимовичу, ти тут? Iди мерщiй в дежурну — осередок. Чекають.
Черевко. А? Що? Зараз… (Стоїть, стиснувши кулаки).
Оля тихо плаче.
Карфункель (тихо). Тепер ви розумiль? Який революцiя поверне вам цю хвилину, коли вмирає ваш син i коли вiн вас кличе.
Черевко (отямившись — рiшуче). Ходiм, Павло Михайловичу. Iди, Олю, iди. (Цiлує її). Я потiм… Бачиш, зараз не можна. (Виходить з секретарем, Оля йде за ним).
Юркевич. Що, майн гер, — є, значить, люди сильнiшi, нiж ваша мудрiсть. Цього разу ваш «фокус не удалсi».
Карфункель. Зальбадерей! (Виходить, грюкнувши дверима).
VII
Пiдходить поїзд. Юркевич iде до виходу. Входить Лiда. Вона в кожусi, з револьвером.
Юркевич. Лiдо! Нарештi. Якби ти знала, як я за тобою занудився, голубко! (Бере її руки). Думав, вже не дiждуся… Та, мабуть, вмирати ще рано. (Пiдвiвся).
Лiда (цiлує його). Бiдний мiй хлопчику, i справдi, який ти став нещасний… Якi в тебе блiдi восковi вуха. Не знаю вже, що менi з тобою й робити. Постривай — я привезла тобi сала i курочку — поїсти… Любий…
Юркевич. Спасибi, Лiдо, — тепер буде легше — з тобою я швидко поправлюсь. А то ж, бувало, я й не обiдав часто. Тiльки самим чаєм i жив.
Лiда (зiтхає). Так менi ж знову треба їхати — i надовго.
Юркевич. Як їхати! Куди?
Лiда. На фронт. Ти ж знаєш, що бiлi захопили Донбас. З Врангелем ще треба боротись. За Днiпро, за вугiлля, за донську пшеницю, за нашу волю. Вiйна ще не скiнчилася, любий.
Юркевич. Але ж ти жiнка, Лiдо. Хiба немає солдатiв на фронтi?
Лiда. Я комунiстка, Лесю, — значить, теж солдат. Партiя кличе — я мушу йти. Це просто й неминуче, як смерть.
Юркевич. Партiя, партiя… То навiщо ж тодi ця воля, яку ти захищаєш своєю кров'ю? Навiщо ця воля, якщо партiя поглинає твою особу, твою душу, твою любов? Тодi це не воля, а насильство.
Лiда. Ти анархiст, Лесю. А хiба ваш анархiзм, ваша мiстика не загнали вас в тупик? Ти ж сам писав колись, що iндивiдуальнiсть повинна вiдродитись в громадськостi.
Юркевич. Це дiалектика, Лiдо, а промiж нас тiльки один суддя — серце. I якщо воно мовчить…
Лiда. I ти — i ти можеш говорити менi це! А чому ж ти не думаєш про мої муки, про мої переживання, Лесю? I якщо я мовчу — як завжди мовчу про свою любов, то хiба… Ах, та не вмiю я про це. Адже я жiнка. Що ж ти думаєш, легко менi йти в ногу з чоловiками, — i якими чоловiками! — в цей грiзний i великий час? Або ти думаєш, що в мене не буває хвилин жiночої слабостi, вагання? Може й менi хотiлося б часом скинути цей кожух, цей бруд, що налипнув на мене в теплушках, любити, чарувати, вабити? Для тебе наша любов тiльки епiзод, — а для мене вона велика радiсть, що дала менi життя. I ось я сама, я сама повинна вiд неї вiдмовитись, залишити тебе надовго — може, назавжди… I коли моє серце спливає кров'ю, ти думаєш лише про себе. (Затуляє обличчя руками).
Юркевич. Лiдо, моя дорога Лiдо!
Лiда. Нiчого… я зараз. Вже пройшло. Iди, милий, я зараз. Дай менi хусточку — в мене немає… Менi ще треба здати пакети комiсару. Ходiм.
Виходять.
VIII
Лундишев (входить). Не догнав… побiгла, проклята баба… А добра, здається, курка… велика — напевно, з моїх вiандоток. Сил нема, як хочеться їсти. (Сiдає на лавку). Так i стоїть перед очима смажена жирна курочка… золотава картопля… гранчаста склянка, рубiнове вино. Та невже ж я нiколи не покуштую курки, курячого м'яса! (Схиляє голову на руки).
Входить Усачиха, тримаючи пiд хусткою загорнуту в газету вже смажену курку.
Усачиха. Ну її в болото — доберуться — клопоту не здихаєшся. Краще вiддам. Скажу, що взяла засмажити — услужити, мовляв, Ольцi. Казали, що сюди побiгла — на збори. А ось i кошолка її — до речi. (Iде до лавки).
Лундишев (схоплюється). Слава богу, — вона! Мадам, продайте менi вашу курку.
Усачиха (озираючись). Курку… яку курку?
Лундишев. Та я ж бачу — у вас пiд хусткою, в паперi.
Усачиха. I бистроокий же старий — i спить, а кури бачить. (Нерiшуче). От iскушенiє… а ти знаєш, почому зараз курка?
Лундишев. Ви купець — ви й кажiть.
Усачиха. Давай п'ятдесят тисяч.
Лундишев (з жахом). П'ятдесят тисяч за курку! За курку!
Усачиха. Звiсно, за курку, а не за слона. Та ти подивись, яка це курка — сало аж тече. Давай сорок тисяч.
Лундишев. Сорок тисяч! I подумати, що колись я мав змогу заплатити мiшок золота — двадцять тисяч за чарiвну паризьку курочку… А тепер…
Усачиха. Ну, чорт з тобою — давай тридцять тисяч.
Лундишев. Послухайте — вiзьмiть цей перстень.
Усачиха. Перстень? А вiн золотий?
Лундишев. Ну, звичайно ж! Вiн же з iзумрудом. За нього можна купити три тисячi таких курок, як ця.
Усачиха. Господи Iсусе! От i будь пiсля цього чесною! Ну, бог з тобою, — бери. (Хапає перстень i вiддає курку).
Лундишев (бере курку). Курка! Найдорожча курка мого життя… (Виходить, притискуючи курку до грудей).
IX
Усачиха (сама, милуючись каменем). Камiнь який чудовий! Доведеться, мабуть, для Ольки знову десь здобути. Ой ненечко, — iдуть — напевно, збори. (Тiкає).
Входять кiлька залiзничникiв, серед них Черевко, секретар партосередку та iншi, а також 3–4 жiнки— дружини залiзничникiв. Хмуро розсаджуються по лавках.
Збори.
2-а жiнка. Хлiба немає, а збори щодня. Свобода…
3-я жiнка. I не кажiть. Очi б мої не дивились.
2-а жiнка. Знову умовляти будуть.
3-я жiнка. Тьху!
Секретар осередку. Тихше, товаришi! Сьогоднi в нас дуже важливе питання. Одержано наказа.
2-а жiнка. Кожен день накази, а хлiба немає.
1-й залiзничник. Скажи краще, чому жалування припинили.
3-й залiзничник. Правильно! Який такий порядок жалування не видавати?