Таратута (весело). Живiсiнька! Живенька бувша принцеса, нетрудовий елемент. Балакає. Ми з неї швиденько пролетарку й ударницю зро… (Помiчає Юркевича). Га! Кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Ха-ха-ха! Яким вiтром! Чудеса — i все на свiтi!
Юркевич. Таратуто! Друже мiй любий! (Цiлуються i довго тиснуть один одному руки). Та невже ж ти споважнiв i на землю сiв?
Таратута. Ох, сiв, товаришу Юркевич, та ще як сiв — прямо на курячi яйця. Часи тепер, брат, не тi — i все на свiтi.
Юркевич. Але ж ти перемiг час, Таратуто.
Таратута. Де його перемогти! В нього, браток, свої закони — ач куди привiв — соцiалiзм будуємо.
Юркевич. Ну то й добре. Адже ж ти сам за нього свого часу бився — мчав йому назустрiч i по шляхах, i без шляхiв.
Таратута (у захватi). А якi ж часи були, товаришу Юркевич, якi часи! Ех! Пам'ятаєш, товаришу директор, нашу молодiсть? Як скакали, не жалiючи голови, без дорiг, через степ, через час, через усе на свiтi. Тiльки вiтер у вухах свистiв та роки мигтiли. Ех, навiть згадати — так дух забиває!
Лiда. Так… Неповторнi були роки… легенда… казка…
Юркевич. Та не весь же вiк мчати, Таратуто, треба ж колись i приїхати. Для того й революцiю робимо, щоб потiм будувати. А то виходить Бернштейнiвська теорiя — рух, мовляв, усе, а мета — нiщо. Тiльки б, мовляв, їхати.
Таратута (зiхтає). Так-то воно так, товаришу Юркевич, а все-таки як подумати… Чим я був i до чого дiйшов. Ех! Мчав через поля i гори, скiльки курей передушив на своєму вiку, а тепер сам квочкою став. Курчат виводжу в iнкубаторi. На яйцях сиджу, як курка.
Юркевич. Це тобi вiдплата, Таратуто, за курячi душі.
Лiда (смiється). Та годi тобi, Таратуто, пора. Покажи менi краще нашу принцесу.
Юркевич. Та яку принцесу? Боже мiй, невже?
Таратута. Бувшу, товаришу директор. Зводьте. (Знiмає передню стiну з ящика i ставить його на стiл). Ех, щастя твоє, ципочко, що не попалася ти менi десять рокiв тому. Лежала б ти догори нiжками — i ваших нет.
Лiда (смiється). А яка ж красуня — дивись, дивись, Лесю! Дивись, яка розкiш!
Юркевич. Курка!
Лiда. Ну, звичайно ж, курка. Це наша принцеса Буль-Буль ель Газар, — пам'ятаєш?
Юркевич. Та що ти!
Лiда. Пам'ятаєш, як ти промiняв мене колись на курку, ну, а тепер…
Юркевич. А тепер ти вiдплатила менi тим самим.
Лiда. Та вже розумiй як хочеш. Мила! Подивись, яке в неї пiр'ячко, якi груди, голiвка. Як золото горить!
Юркевич. Та невже ж це й справдi та сама Буль-Буль ель Газар, про яку стiльки рокiв мрiяв наш приятель граф!
Таратута. Бувший, товаришу Юркевич.
Лiда. Ну, аякже! На чому iншому, а на курях вiн розумiвся добре. Я таки дiстала її з Парижа — знайшла. О, вона не дешево нам коштувала, мабуть, не дешевше, нiж хотiли за неї колись з твого графа — зрозумiло, на радянськi грошi.
Таратута. З бувшого, товаришу директор.
Лiда. Що з «бувшого», Таратуто?
Таратута. З бувшого, кажу, графа.
Юркевич. Та вже вiн тепер i справдi «бувший», Таратуто, — вмер. I як дивно… За десять хвилин перед цим несли його труну в вагон, i, може, в цей самий час вносили сюди ящик з його курочкою, з його улюбленою мрiєю. Ось коли дiждався вiн своєї принцеси.
Таратута. Так це його тягли? Чудеса!
Юркевич. I ось знову курка! Хвалити бога, цього разу не на моїй дорозi. А подумати — скiльки разiв влiтала вона, сокочучи, в моє життя! Ну, що ж, ти задоволена тепер з своєї курочки, Лiдо?
Лiда. Ще б пак! Вона буде в нас родоначальницею нової породи. Знаєш ти, скiльки яєчок несе вона на рiк? 300 яєчок — мало не щодня по яєчку. Ось i порахуй. Вона сама нагодує через десять рокiв своїм потомством цiлу республiку. Радiсть моя! Красуня моя золотава!
Таратута. Чуєш соцiальне замовлення, бувша принцесо? Тож-бо! У нас, брат, дайош зустрiчний. Це тобi не Париж. Старайся.
Лiда. I знаєш, коли я дивлюся на цю курочку, я починаю розумiти, що таке час. Час — це те, що ми захочемо з ним зробити, що ми зумiємо в нього вкласти. Коли твiй граф…
Юркевич. Та який вiн мiй?
Лiда. Ну, все одно. Твiй граф десятки рокiв розводив кури i мав з них дурну втiху тiльки для себе самого. I коли б вiн навiть здобув собi цю курочку, цю принцесу Буль-Буль ель Газар, — вiн милувався б нею сам, мов якоюсь золотою мрiєю. I марно проходив би час, i даремно несла б вона свої золотi яєчка — ця мудра курочка часу: вони б нiкого не радували, нiкому б не дали життя. А ти знаєш, яєчко — це ж час, запечатана потенцiя часу.
Юркевич. Ти стала фiлософом, Лiдо.
Лiда. Так, так… смiйся. А в нас кожне яєчко, що знесе за один тiльки день ця курочка, розгорне нам потiм мiсяцi, роки енергiї.
Юркевич. Ого! Рiк за день — якi в тебе масштаби, Лiдо.
Лiда. Це масштаби мiльйонiв, що пiдкорили собi час, Лесю.
Таратута. Ну, то я пiшов. (Бере клiтку i йде до виходу). Ходiм, моя курочко, дивися ж, — наробиш нам часу, щоб стало надовго. (Виходить).
Лiда. Неси, ми зараз теж пої… (Вона спиняється на пiвсловi).
VII
Цiєї ж хвилини вбiгає маленька дiвчинка, рокiв восьми, i бiжить до Юркевича.
Дiвчинка. Таточку, тату! Ти тут? А ми з мамою тебе скрiзь шукаємо. Мама тут, у садочку.
Лiда (вражена). Ти… жонатий?.. У тебе дiвчинка?
Юркевич мовчить, похиливши голову. Велика пауза.
Юркевич. Я зараз… повернуся. Почекай тут, Нiночко. Я зараз… посидь тут з тьотею.
Швидко виходить.
Лiда (проводить рукою по чолу). Жонатий… Вже багато рокiв.
Пауза. Чути далеку музику.
Лiда (притягає до себе дiвчинку). Його дiвчинка… Скiльки тобi рокiв, дитя?
Дiвчинка. Вiсiм рокiв.
Лiда. Вiсiм рокiв… Вiсiм рокiв… Дев'ять рокiв щастя! Дев'ять рокiв тому я була молода i любима… Дев'ять рокiв!.. Неначе це було вчора. Дев'ять рокiв, якi я вiддала революцiї… Замiсть них… замiсть них я могла мати таку ось дiвчинку. (Притягає до себе i цiлує дiвчинку). Ось таке своє дитя.
VIII
Входить Таратута, шумно уриваючи лiризм цiєї сцени.
Таратута. Готово, товаришу директор. Поїхали. Все гаразд, кругом шiстнадцять — i все на свi… (Дивиться уважно на Лiду). Та що з тобою, товаришу директор, неначебто в тебе фари спiтнiли, пiдмокли? Ага!.. Ось воно що… Згадала минуле, жалiєш, що в тебе такої дiвчинки немає. Ну, так це, брат, пусте дiло!
Лiда (витирає очi). Нiчого, Таратуто, вже пройшло.
Таратута. Та й де б ти знайшла таку дiвчинку? Товариш Юркевич — хороший хлопець, душа-чоловiк, але, правду кажучи, не наш. Одне слово — гнила iнтелiгенцiя. I добре ти, значить, зробила, що тодi його кинула. Тепер i сама бачиш.
Лiда. Правда, Таратуто, правда! Час — великий суддя, вiн кожному присудить по заслугах, кожному вкаже його мiсце. Моє мiсце тут, а його… Ну, прощай, дитя. (Ще раз цiлує дiвчинку).
IX
Цiєї хвилини чути жiночий голос, що кличе дiвчинку: «Нiночко, Нiно! Де ти?»
I зараз же входить Софiя Петрiвна, її подоба стала ще характернiшою, i доводиться признатись, Софiя Петрiвна чимало-таки допомагає природi, щоб затримати свою молодiсть, яка вже минає.