Софiя Петрiвна. Ти знову не слухаєш, негiдне дiвчисько! Мама хвилюється, турбується, а вона — вредна дитина… Де тато?
Входить Юркевич.
Нарештi! Де ви пропадали? Я вас двi години шукаю по цiлому вокзалу.
Юркевич. Та я ж весь час тут, тiльки цигарок зайшов купити.
Софiя Петрiвна. Ви хочете, щоб ми спiзнилися через вашi дурнi цигарки? Що за кара божа з таким чоловiком!
Юркевич. Та що ти, моя дорога, — поїзд через сорок хвилин.
Софiя Петрiвна. Вам би тiльки сперечатися. Ходiм!
Юркевич. Зараз. (Пiдходить до Лiди). Ну, до побачення. (Бере її руку).
Софiя Петрiвна. Олексiю Степановичу, я йду!
Юркевич (зiтхає). Прощай, Лiдо!
Виходить за Софiєю Петрiвною i дочкою.
Таратута. Бачила? Ось куди йшла його дорога… Ех!..
Х
На перонi рух. Дзвiн. Чути далекий, невпинно наростаючий гудок паровоза. I зразу ж вибухає урочистий марш, яким зустрiчають поїзд.
Ще хвилина — i вiн влiтає на перон.
Входять Черевко, Оля, секретар i всi попереднi, крiм оркестру, який залишився пiд вiкном. Привiтання, вигуки, Лiда i Таратута пiдходять до Черевка i тиснуть йому руки. Секретар говорить своє привiтання, але музика заглушає його слова.
Секретар (махає у вiкно на оркестр). Та тихше-бо ви, чорти, — нiчого не чути!
Музика замовкає.
Секретар. У нас, товаришi, мало часу, i я скажу тiльки головне. Адже Андрiй Трохимович знову їде, їде далi — на Днiпробуд, на iншi новобудови. А їде вiн, товаришi, тому, що путь його не скiнчилася i поїзд його йде все вперед i вперед. А почалася ця путь ще дев'ять рокiв тому — в тисяча дев'ятсот двадцятому роцi, коли мчав Черевко на своєму паровозi на фронт, ведучи в бiй червонi ешелони. Не знав вiн тодi нi колiї, нi станцiй, не знав конкретно i коли повернеться додому. Тiльки знав i вiрив, що колiя ця правильна, що приведе вона, товаришi, до соцiалiзму. Не лiчив вiн тодi i часу — а примусив його служити революцiї. I за тижнi, за мiсяцi на розбитому паровозi перегнав вiн тодi роки — бо тiльки за роки можна було зробити те, що зробили тодi за тижнi Черевко i червонi бiйцi на фронтi. Бо вони загнуздали час, товаришi, — всi цi майстри заводiв, паровозiв, шахт. Вони стали майстрами часу, товаришi! Тепер їх поїзд рушає далi. Вiн їде, товаришi, з Всесоюзного з'їзду Рад, де ухвалили п'ятирiчку соцiалiстичного будiвництва, за яке десять рокiв тому билися i вмирали нашi робiтники i селяни — майстри великого Жовтня. То хай живе наш кращий борець i майстер Черевко, що беззмiнним машинiстом провiв свiй поїзд з полум'яних днiв Жовтня i веде його все далi i далi по шляхах i станцiях великої будови — до соцiалiзму!
Привiтання. Музика.
Входить хмурий, пригнiчений Карфункель, бгаючи в руцi телеграму i лист.
Черевко. Спасибi, товаришi, спасибi. Так, майстри, кажеш, часу? Велике це слово сказав ти зараз, Петре Михайловичу!
Карфункель. Зальбадерей! Знову їхнiй час. Все пропало! Фабрика закрита, Рамiнгер поїхав у Росiю. Вони, а не я, майстри часу.
Черевко. Майстри часу… хм. I справдi — навiть не вiриш собi, коли згадуєш тепер, скiльки наробили ми тодi дiлов за короткий час, коли воювали проти бiлих! Але загнуздавши тодi час, ми його не випустимо, товаришi, i тепер. I коли на з'їздi нам показали величезну карту Союзу, на якiй свiтлими крапками засяяли всi тi заводи, що ми повиннi збудувати за п'ятирiчку, — прямо скажу, товаришi, в багатьох перехопило дух. Бо велика ж, величезна, прямо скажу, робота та. Але ми… ми, товаришi, знаємо. Ми знаємо, що збудуємо всi цi фабрики, заводи, електричнi станцiї саме за п'ять рокiв, а може й скорiше — за чотири роки. Бо час, товаришi, ми перемогли ще тодi, на фронтi, коли билися i вмирали за Жовтень. I якщо тодi зумiли за рiк здобути те, на що потрiбно десять рокiв, то зумiємо й тепер за чотири роки збудувати фундамент соцiалiзму. I збудуємо, товаришi, збудуємо, бо знаємо нашу мету i вiримо нашiй партiї, яка нас до цiєї мети веде!
Привiтання. Музика.
Карфункель. Алле таузенд! Я десять рокiв не мiг зсунутися з мiсця, а вони за чотири роки хочуть перебудувати свiт.
Секретар. Повертайся скорiше, Трохимовичу! Незабаром ось станцiю закiнчимо — а годинник i зараз уже готовий. Бачиш? Краса?
Черевко (усмiхається). Так i треба, товаришi, — годинник на будiвництвi перше дiло. Вiн же хазяїн — око п'ятирiчки. В нього тепер свiй рахунок — соцiалiстичний.
Лiда (пiдходить до Черевка i бере його руки). Так, так, адже ж ти знаєш, ти чув там на з'їздi, Трохимовичу, як лiчать час мiльйони. Скажи ж, де поклали першу зарубку, де наша перша мить, Черевко?
Черевко. П'ятирiчка, товаришко Званцева, п'ятирiчка!
Карфункель. П'ятирiчка! Зальбадерей! Вони знову хочуть украсти мiй час, як украли вже десять рокiв мого життя, як украли мого майстра, великого дзигармайстра Гейдельберга.
Лiда. А далi? А далi?
Черевко. А далi? Ще п'ятирiчка… Якби ти бачила, яка це широчiнь, яка це лiчба! Дух забиває!
Карфункель. Їх лiчба, знову їх лiчба. За що ж тодi я, за що я вiддав мої десять рокiв!
Лiда. Так, це наша лiчба, це нашi зарубки, якi ми робимо на годинику iсторiї. I вiд цих зарубок, вiд цих блискучих моментiв змiнюється обличчя землi. Ми вже робили такi зарубки, Трохимовичу. Ми робили їх там, на фронтах, коли п'ять рокiв здавалися нам як коротка мить — а коштували ста рокiв, бо потрясли i змiнили весь свiт.
Карфункель. Вона прочитала мої думки. (Кидається до Лiди). А, це ти вкрала мою велику iдею! Це ти зрозумiла, що мить не вмiщується в часi, що вона може бути i хвилина i десять рокiв! А! То вiддай же менi мої десять рокiв, якi вiдняла у мене ваша революцiя!
Таратута. Та що вiн, з глузду з'їхав, цей нiмець? Ану, котiться, гражданiн!
Лiда. Стривай, не чiпай його, Таратуто! В чому справа, майн гер?
Карфункель (несамовито озирається, стихає, проводить рукою по чолу). Нiшефо… Залвбадерей!.. Я загубиль мiй час. Я загубиль мiй годинник!
Таратута. Ось воно що! Годинника поцупили. Це буває…
Карфункель. Десять рокiв я чекаль цiєї хвилини. Десять рокiв я мрiяв про хвилину, коли поїду в Гейдельберг, щоб робити мiй великий годинник. I коли нарештi настав мiй час, коли я хотiв уже сiсти в вагон, щоб їхати туди, де чекає мене справа мого життя, — я одержав цього листа.
Лiда. Ну, i що ж?
Карфункель. У Германiя нема бiльш наука, в Германiя нема бiльш роботи для вчений голова i майстерний рука. Фабрика Рамiнгер, що робила найточнiший механiзм у свiтi, робить тепер мишоловка i будильник за двi марки i двадцять пфенiг.
Таратута. I гарнi будильники?
Карфункель. А великий Рамiнгер поїхав у Росiю шукати робота. В Росiю, де бiльшовики навчилися робити час, де роблять такi годинники, як цi годинники п'ятирiчки. О! (Рве на собi комiр).
Лiда. Заспокойся, майн гер! Наша країна вмiє цiнити великих майстрiв, якщо вони хочуть чесно працювати.
Карфункель. Геть! Нiколи! Я не дозволю смiятися з мене. Вiддай мiй час! Вiддай мою мить, яку я впiймав з часу i прибив золотими цвяхами моєї волi. А! Коли так — я поверну назад ваш час. Час не має нi кiнця, нi початку, вiн заперечує себе, вiн може йти назад. А! Їх гатте зi вiдерферлянген — я буду повернуль його назад, на двадцять, на двiстi рокiв. Ви ще пiзнаєте, що таке влада нiмцiв, коли вони захоплюють весь свiт!