Юркевич (задумливо). Справдi, це так i, мабуть, дуже просто. Але звiдки ж ви знали, що саме тодi, що саме того вечора звалиться на мене стiльки пригод?
Карфункель. Ну, то це вже зовсiм не трудно. Адже ж вi самi казаль, що багато рокiв проживаль дуже нудно. I раптом поїхаль за кордон. Ну, для уважний око це вже багато значить. Я зрозумiль, що для вас починалься смуга тiсних часiв — коли подiї доганяють один одна i йдуть як зграя риб, що збиралься викидать iкру.
Юркевич. I знову нiбито правда… Але тодi це виходило так, неначе ви самi наслали на мене цi пригоди, щоб вiдплатити за мою байдужiсть, коли у вас болiли зуби. До речi, як вашi зуби тепер? Зараз у мене є цi краплi — хочете?
Карфункель. Зальбадерей! Дурний балакня! Можете крапаль їх собi на язик. Менi тепер потрiбний поїзд, а не краплi.
Юркевич (смiється). Точнiсiнько, як менi тодi. Нашi ролi перемiнилися, майн гер. Тепер я можу вам порадити не поспiшати i не дуже покладатися на час. У нас вiн тепер надто тiсний — революцiя, вiйна…
Карфункель (розсердившись), Зальбадерей! Хiба можна рiвняль? Їх бiн дер майстер дер цайт! Я сам єсть майстер мого часу. Я його трималь у мiй рука i рушиль мої години, як бажаль.
Юркевич. Стережiться, майн гер. У нас є майстер дужчий за вас.
Карфункель. Зальбадерей! Пустий балакня. Немає майстер дужчий, нiж я.
Юркевич. Єсть, майн гер, — це наша революцiя. Вона зупинила всi дзигарi, всi годинники окремих людей i змусила їх жити i вмирати по її великих дзигарях, не питаючи, чи до вподоби це їм, чи нi. Вона припинила назавжди спокiйне, лiниве життя, яким ми досi нудилися. О, нам уже не нудно — стiльки подiй i пригод наслала вона на нас, перед якими i ваш зубний бiль i мої пригоди в той вечiр тiльки дитяча гра… Тепер ми знаємо i без вас, що таке насправдi тiснi часи!
Карфункель. Зальбадерей! Революцiя потрiбний для вас, для гнилий руський iнтелiгент, щоб виганяль iз вас байдужiсть i бездiлля. Вона ще мало вас бiль, — менi вона не страшний i не потрiбний.
Сердито виходить.
Юркевич. Не до вподоби. Стривай, лiбер гер, ти менi насипав тодi перцю в печiнки, не довелося б i тобi…
III
Входить граф Лундишев у супроводi носильника, що тягне за ним цiлу гору чемоданiв. Граф змiнився порiвняно мало.
Лундишев. Раз, два, три, чотири — здається, всi. Цi два тягни в багаж. Та мерщiй повертайся! На бiлети — живо!
Носильник. Не звольте турбуватися. Встигнемо. (Виходить).
Лундишев. Тобi, звичайно, нема чого турбуватися. Сам, мабуть, бiльшовикiв ждеш не дiждешся. Фу! (Бачить Юркевича). Кого я бачу! Це ви, мсьє Юркевич? Яка зустрiч!
Юркевич (сухо). Пробачте, але менi здається, що пiсля всього, що тодi… що тодi було…
Лундишев. Ну, що там згадувати… З того часу ми стiльки пережили, що таке маленьке непорозумiння…
Юркевич. Справдi, що так… Навiть не вiриться, що стiльки подiй пронеслося над нашим життям…
Лундишев. Так, вiйна, революцiя. (Зiтхає). Я вас i не бачив вiдтодi. Мабуть, були на фронтi?
Юркевич. Ну, зрозумiло… А ви кудись виїжджаєте?
Лундишев. Так, зовсiм. У Париж, до брата Iвана.
Юркевич. Як! А ваш маєток? А ваш знаменитий курник? Невже ви це все покинете?
Лундишев. То це ж усе загинуло, пропало. Садибу спалили, куряче мiстечко зруйнували. Цiлий тиждень усе село варило й смажило моїх курей, безцiнних бентамiв i китайських курей, племiнних пiвнiв по п'ятсот карбованцiв штука! Нi, з мене досить. Продав усе, забираю все цiнне — i в Париж!
Юркевич. Заведете знову свiй курник?
Лундишев. Ну, зрозумiло! А ви знаєте, в Парижi знову з'явилась ця курочка — принцеса Буль-Буль. Аякже! Сам читав. Ну, тепер я її, напевно, здобуду!
Юркевич. Бажаю вам успiху!
Лундишев. Спасибi. А скажiть, до речi, де тепер ця принадна дiвчина з золотими кучерями — ваша Буль-Буль, на яку ви промiняли тодi мою курочку? Здається, ви так само її загубили, як i я свою. Невже ви її потiм не зустрiчали?
Юркевич (схвильовано). Нi. Сiм рокiв я марно шукав її по цiлiй Росiї. Кажуть, що вона була на вiйнi, потiм, уже пiсля революцiї, хтось бачив її в Москвi. Нiбито навiть комунiсткою.
Лундишев. Та що ви! А така на вигляд скромна дiвчина…
Юркевич. I уявiть собi, який випадок: сьогоднi, цiлком несподiвано, одержую вiд неї листа з Харкова.
Лундишев. Та що ви!
IV
Раптом виникають якiсь наростаючi звуки. Чути тривожнi дзвiнки. Десь схвильовано гуде телефон. Грюкають дверi. Через кiмнату швидко проходить кiлька заклопотаних залiзничних службовцiв i офiцерiв.
Лундишев (схоплюється стурбований). Що таке? Якась тривога… Може, боронь боже, на фронтi?
Юркевич. Та нiчого особливого, заспокойтеся.
Лундишев. Легко сказати — заспокойтеся. Кажуть, що наше становище неважне. Чи вiрите — хвилини лiчу, коли нарештi виберуся з цiєї проклятої Росiї. Ах, пардон, я вас перебив. Ну, то що ж далi? Одержали вiд неї листа…
Юркевич. Так, щойно. Пише, що буде сьогоднi тут з харкiвським поїздом. Це, значить, через пiвгодини. Можете судити, який я схвильований. Сiм рокiв мовчання i даремних розшукiв — i раптом сьогоднi доля знову посилає її на моєму шляху!
Лундишев. Хм, доля… Не дуже я вiрю подарункам долi, мiй молодий друже. Це, знаєте, бувають такi дитячi цяцьки — вiдчиняєш таку гарненьку коробочку — думаєш, там цукерок, а звiдти — бац! — вистрибує чорт з рогами.
Юркевич. Ну, що це ви, граф, як вам не соромно!
Лундишев. Так, так, мiй друже. Адже ж ви не бачили її сiм рокiв. Звiдки ж ви знаєте, яка вона тепер? Та ще комунiстка, спаси господи! Ви ось думаєте, що вона така собi тиха курочка — цiп, цiп, цiп, а вона — гам! — i вiдкусила вам голову — хе-хе-хе!
Юркевич. Нехай так. За неї i вмерти щастя.
Знову входить той самий поручик. Озирається, пiдходить до Лундишева.
Поручик. А, ваша ясновельможнiсть! Куди це ви зiбрались?
Юркевич вiдходить i сiдає бiля стола. Офiцiант приносить йому пляшку пива.
Лундишев. Та ось хочу провiдати брата Iвана в Парижi. А ви як, поручику?
Поручик. Та нiчого, граф, не сумуємо. Пульси поки що б'ються.
Лундишев. Так, вам аби тiльки дiвчата. А ось на фронтi, кажуть, не той… (Притишуючи голос). Чи правда, що був якийсь прорив? Я, знаєте, так хвилююся!
Поручик. Та нiчого подiбного! Який там прорив?
Лундишев. Адже ж бiльшовики знову натискають. Кажуть, навiть Орел нiбито захопили.
Поручик. Не вiрте, ваша ясновельможнiсть, таким нiсенiтницям. Ми їм недавно так всипали, що не скоро очумаються. Особливо вiд танкiв. Вiд цих танкiв у червоних всякi пульси завмерли. Туди ж, воювати лiзуть!..
Лундишев. Та що ви! Дай-то бог! Як же, говорять, пiд Кам'яно-Черновською цiлий наш кавалерiйський корпус розбито?
Поручик. Та хто ж це говорить! Їхнi ж пiдпiльнi агiтатори. Думаєте, їх мало? Скрiзь нишпорять. Цим тiльки i беруть, щоб ворожий тил розкладати. Та от i сьогоднi… (озираючись i притишуючи голос) одержано секретне повiдомлення, що приїжджає їхня пiдпiльниця — шпигунка. З харкiвським поїздом.