Щось всередині неї йокнуло.
Її руки повільно опустились. Вона не помітила як кава стікала по її нозі обпікаючи шкіру. Вона ледве дихала поки корабель повільно, дюйм за дюймом, фут за футом, спускався додолу. Його вогні м’яко вигравали на землі, наче зондуючи її. Вони вигравали і на ній.
Здавалося, що її сподівання таки здійснилися і їй дали ще один шанс. Невже він її знайшов? Невже він повернувся за нею?
Корабель опускався і опускався, аж поки тихенько не вмостився на її газоні. Він виглядав зовсім не так, як той корабель, що вона бачила відлітаючим минулого разу, але спалахи світла в нічному небі взагалі важко окреслити в якусь конкретну форму.
Тиша.
Клік, вууу.
Потім знову клік і знову вууу.
Клік вуу, клік вууу.
Люк опустився, проливши на неї світло.
Вона чекала. Її трусило.
У світлі з’явився силует фігури, потім ще один, і ще.
На неї, повільно кліпаючи, дивилися великі очі. Руки повільно піднялися у привітанні.
— МакМіллан? — нарешті сказав голос. Дивний тонкий голос, який ледве справлявся зі складами. — Тріція МакМіллан. Місіс Тріція МакМіллан?
— Так, — майже беззвучно відповіла Тріція.
— Ми за вами спостерігали.
— С... спостерігали? За мною?
— Так.
Вони дивилися на неї якийсь час, а їх великі очі ковзали вверх і вниз вздовж її тіла.
— В реальному житті ви виглядаєте меншою, — нарешті відповів один з них.
— Що? — вирвалось в неї.
— Так.
— Я... Я не розумію, — промовила Тріція.
Звісно, такого вона не очікувала, але навіть серед тих речей, на які вона не очікувала, все йшло геть зовсім не так. Нарешті вона сказала:
— Ви... ви від...Зафода?
Вони обговорили це між собою, якось незрозумілою мовою і повернулися до неї.
— Ми так не думаємо. Наскільки ми знаємо — ні, — відповів один з них.
— А де Зафод? — запитав інший, поглянувши на нічне небо.
— Я... Я не знаю, — відповіла Тріція безпорадно.
— Це далеко звідси? В якому напрямку? Ми не знаємо.
В душі в неї все похололо, — вони не мають і найменшого уявлення хто це такий. Чи навіть, що вона має на увазі. І вона не мала найменшого уявлення, про що говорять вони. Вона знову відсунула подалі свої сподівання і зібралася з думками. Не було причин для розчарування. Вона раптом зрозуміла, що в її руках була сенсація століття. Що ж робити? Повернутися додому за відеокамерою? А раптом вони кудись полетять коли вона повернеться. Вона була повністю розгублена щодо стратегії подальших дій. Продовжуй з ними говорити, подумала вона. А далі побачимо.
— Ви слідкували... за мною?
— За всіма вами. За усім на планеті. Телебачення. Радіо. Телекомунікації. Комп’ютери. Відеосхеми. Товарні склади.
— Що?
— Парковки. Все. Ми слідкували за всім.
Тріція витріщилась на них.
— Це мабуть дуже нудно, чи не так? — ляпнула вона.
— Так.
— То чому...
— Крім...
— Так? Крім чого.
— Крім телевікторин. Нам вони подобаються.
Наступило страшенно довге мовчання. В цей час Тріція дивилася на іншопланетян, а вони дивилися на неї.
— Мені потрібно дещо взяти з дому, — неквапом вимовила вона. — Хоча знаєте що. Чи не могли б разом, чи хтось із вас, піти зі мною всередину і поглянути?
— Залюбки, — з ентузіазмом сказали вони разом.
Всі троє прибульців стояли трохи незграбно у її вітальні, поки вона бігала по дому в пошуках відеокамери, 35мм камери, диктофону чи будь-якого пристрою для запису. Вони всі були худі і в умовах домашнього освітлення мали тьмяний пурпурно-зелений колір шкіри.
— Це займе не більш ніж хвилину, хлопці, — сказала Тріція, поки рилася в шухлядах у пошуках чистих касет.
Прибульці дивилися на її полиці заставлені CD та старими платівками. Один з них легенько підштовхнув ліктем інших.
— Дивіться, — сказав він. — Елвіс.
Тріція застигла і втупилась в них.
— Вам подобається Елвіс? — запитала вона.
— Так, — відповіли вони.
— Елвіс Преслі?
— Так.
Вона потрусила головою, намагаючись позбутися плутанини в голові, і вставила нову касету у камеру.
— Деякі з ваших людей, — сказав один з відвідувачів, нерішуче, — думають, що Елвіса викрали іншопланетяни.
— Що? — вирвалось в неї. — Справді?
— Можливо.
— Ви намагаєтеся сказати, що викрали Елвіса? — ахнула Тріція.
Вона намагалася заспокоїтися аби з її рук не вивалилося обладнання, але це вже було занадто.
— Ні. Не ми, — відповіли гості. — Прибульці. Це дуже цікава версія. Ми часто її обговорюємо.
— Мені треба це записати, — пробурмотіла Тріція.