— Це працює не так як ви думаєте. Я просто слухала те, що ви казали.
— Те, що я втратила, мабуть, було зовсім інше життя.
— У всіх так. Це відбувається щодня, щохвилини, щомиті. Кожне рішення, яке ви приймаєте, і навіть кожен ваш подих, відкриває одні двері і закриває інші. Як правило, ми не помічаємо цих дверей. Але інколи і навпаки. Здається ви одні такі вже помітили.
— Так, таке було — сказала Тріція. — Ну, добре. Ось як це було. Історія дуже проста. Багато років тому я зустріла на вечірці одного хлопця. Він сказав, що з іншої планети і запитав, чи не полечу я з ним. Я сказала так, звісно. Нічого не поробиш, то була така вечірка. Я попросила його почекати, поки я схожу за сумочкою, а потім буду рада полетіти з ним на іншу планету. Він відповів, що сумочка мені не знадобиться. Я сказала, що він мабуть прилетів з дуже відсталої планети, бо інакше знав би, що жінки не можуть без своїх сумочок. Він здавався нетерплячим, але я не збиралася так легко здаватися тільки тому, що він прилетів з іншої планети.
Я піднялася нагору. Мені потрібен був деякий час, щоб зібрати сумочку, і потім в туалеті хтось був. Коли я спустилася вниз його вже не було.
Тріція замовкла.
— І...? — запитала Ґейл.
— Двері в сад були відчинені. Я вийшла. Там були вогні. Якась блискуча штука. Я якраз встигла побачити як вона піднімалася в небо, беззвучно пролетіла крізь хмари і зникла. От і все. Кінець історії. Кінець одного життя і початок іншого. Але в цьому житті майже не буває хвилини, щоб я не думала про те, що сталося б зі мною в тому житті. Зі мною, яка не пішла за сумочкою. У мене таке відчуття ніби вона насправді десь там живе, а я лише її тінь.
По бару ходив портьє і шукав когось на ім’я містер Міллер. Але таких не було.
— Ви справді думаєте, що він... був з іншої планети? — запитала Ґейл.
— Так, звісно. Там був літаючий корабель. О, а ще він мав дві голови.
— Дві? І що ніхто більше їх не помітив?
— Це була костюмована вечірка.
— Розумію...
— І на другій голові була пташина клітка. З накинутою поверх неї тканиною. Робив вигляд, що у нього там папуга. Він стукав по клітці, а звідти щоразу лунало «Кєша хороший», якийсь пташиний щебіт і таке інше. Та одного разу він зірвав тканину з клітки і розреготався. Там виявилась ще одна голова, яка теж сміялася. Мушу сказати, це була незабутня мить.
— Здається ви все-таки зробили правильно, люба, чи не так? — сказала Ґейл.
— Ні, — відрізала Тріція. — Неправильно. І з ти х пір я не можу займатися тим, чим займалася раніше. Розумієте, я була астрофізиком. Не можна залишатися астрофізиком після того, як зустрів когось з іншої планети, хто видає свою другу голову за папугу. Це неможливо. Я у всякому разі не змогла.
— Я розумію, це буде нелегко. Мабуть, тому ви так суворо ставитесь до тих, хто плете різну нісенітницю.
— Саме так, — сказала Тріція. — Мабуть, ви праві. Вибачте.
— Та нічого.
— Між іншим, ви перша людина, якій я розповіла про це.
— Цікаво. А ви заміжня?
— Ем, та ні. В наш час важко зрозуміти чи одружена людина, хіба ні? Але ви маєте право запитати, тому що це має певне відношення до моєї історії. Кілька разів в мене майже вийшло вийти заміж, в основному через те, що я хотіла дитину. Але кожного разу все закінчувалось тим, що мій майбутній чоловік запитував, чому я постійно дивлюсь поверх його плеча. І що мені було відповісти? Одного разу я навіть вирішила просто піти до банку сперми і покластися на удачу. А дитина буде як лотерейний квиток.
— Ви б не зробили такого, адже так?
Тріція засміялась.
— Мабуть, що ні. Насправді, я туди не ходила і не дізнавалась. Я нічого подібного не робила. І так все життя. Ніколи нічого не зробила по-справжньому. Мабуть, тому я і пішла на телебачення. Там також суцільні вигадки.
— Вибачте, леді, ваше ім’я випадково не Тріція МакМіллан?
Тріція здивовано оглянулась. За її спиною стояв чоловік у шоферському картузі.
— Так, — відповіла вона, миттю протверезівши.
— Леді, я шукаю вас уже майже цілу годину. Службовці з готелю сказали, що в них нема нікого з таким іменем, але я зв’язався з офісом містера Мартіна і він… і мені сказали, що ви точно зупинилися тут. Тому я попросив їх знову пошукати, але вони так само відповіли, що ніколи не чули про вас. Тоді перевірили реєстраційну книгу і там також не знайшли. В решті решт, я домовився, щоб з офісу мені надіслали факсом до машини вашу фотографію і я перевірив сам.
Він поглянув на годинник.
— Зараз вже трохи запізно, але чи не погодилися б ви поїхати зі мною?
Тріція була приголомшена.