…Оксентій з Андрієм ішли плече в плече.
Мовчки.
Ліниво.
Павло на все горло гейкав десь далеко попереду.
Вгорі каркала ворона.
Під ногами шарудів вітер.
Андрій зупинився, навіщось узявся рукою за стовбур явора, погладив його, а далі сказав Оксентієві, довго перед тим дивлячись йому в очі:
— Тата скоро не знайдемо. — Як?!
— Знаю.
— Звідки можеш знати? Нащо прорікаєш дурне?
— А нащо дурне питаєш? Знаю та й усе. А ти думай, чи не забагато Павлові добра відказав тато?
— Що вже зробиш по всьому?.. Треба йти в село й кликати чоловіків на поміч.
— Дурню ти! — чомусь прошипів Андрій. — Дурню. Нема вже тата. Нема. Мертвий.
— Ти звідки знаєш?
— Бачив! Німий — не хотівши — застрілив. Чистив увечері коло ватри в колибі рушницю, а його корчі зловили. І він стрілив. А тато сидів коло стіни. Лаштував вечерю…
Ми обидва спочатку втекли. А зранку я вернувся. Видко, тато був спершу ранений, і рятувався. Бо я знайшов його коло ватри серед колиби. Обгорілого.
— Де?!
— У Бочкові.
— А що ми в Бозні шукаємо, як треба йти в Бочків?!
— А ти, дурню, думай… Головою, а не п'ятами думай.
…МАРИНЬКА-БОГОДУХА показалася у хвіртці Чев'юкового подвір'я в четвер перед Великоднем. Коли Василина місила тісто на паски.
Якусь секунду Чев'ючка гамувала в собі злість: відкрити двері й пустити гостя в хату, коли міситься тісто на паску, — поганий знак.
Інша секунда кинула Василину в жар: в селі казали, що Маринька-богодуха пропала минулої, Вербної, неділі після служби Божої.
На відміну від Кирила Чев'юка Мариньки в Тисовій Рівні не здогадувалися й одної днини. Не було кому ані банувати за нею, ані шукати.
Третю секунду Василину звалила радість: іще ніколи Маринька не приходила до Чев'юків з недобрими вістями.
Наступна секунда була мертва: навіть Маринька не могла зараз принести добру вістку на подвір'я Чев'юків.
Проте Василина кулею вилетіла на ґанок, лишаючи позаду себе дорогу з муки й пряний запах ванілю.
— Не плачте, Василино. Кирило знайшовся. Але він не живий. — Одним духом випалила Маринька, сідаючи на лавку під стіною. — Кажіть своїм синам, най ідуть у Бочків. У колибу на Іванцевому полі, й забирають татові кості, щоби поховати ще до Великодня.
— В який Бочків, жінко, як Кирило пропав у Бозні?! — Василина тільки що не замахнулася на неї.
Маринька встала, підійшла до Василини, мовчки і якось дуже жалісно погладила мокре лице, а після того обтрусила муку з її спідниці й навіщось обібрала з пальців прилипле тісто.
А тоді сказала:
— У Бочків треба йти, вам кажу! Гарантовано його з'їли вовки. Лишилися самі кості. Я пізнала його по шкіряному паску, що висів на бантині. І по вашому ґарчику від капусти з різьбленим оленем на ручці.
Мені сказав сон, Василино. І голос. Голос казав, що я знайду його аж перед Великоднем.
Маринька глибоко вдихнула, так само глибоко видихнула. А вже тоді вдарила по голові обухом:
— Ми ся любили з Кирилом, Василино, коли ще я була дівкою, а він парубком. У тій самій колибі. На Іванцевому полі. А як він оженився на ваших ґрунтах та лісах, я хотіла смерть собі заподіяти… А потому ще раз хотіла вмерти, коли вашого Дмитрика… але най буде, як є… Бог усевидющий. Він усе знає…
А Бог вертав мені душу з того світу два рази. Я через це була сердита на Бога. А тепер знаю, для чого він не приймав мою душу до себе: щоб я до Великодня знайшла свого Кирила. Там само, де його лишила.
Не сердьтеся на мене, Василино… Я вам не шкодила. Мені моє серце колись пошкодило.
Але Кирило вмер не своєю смертю. Я знаю. У черепі в нього дірка.
Та не той то був чоловік, щоби сам розпрощався з цим світом і з вашими дітьми, Василино. Не той… Я знаю.
— …ЗАВТРА БУДЕМО ОРАТИ НА ЛУГАХ, — сказав Павло за вечерею. — Мама прийде поблагословити.
Доця на те змовчала.
— Як перший раз починаєш землю після зими, треба благословити, — навіщось пояснював Павло, нібито Доця того не знала. — А ми перший раз ідемо на своє поле на Луги.
— Най Бог нам помагає, — перехрестилася жінка, а тоді несподівано для себе самої погладила чоловіка по голові.
Бідний Павло. Що вже вони пережили за перші півроку…
З'їлися на нитку за тата. Уже всі перестали шукати, а Павло, запустивши роботи й хату, бродив лісами Бозни, ніби скарб там надумав знайти. Потім обійшов ліси довколишні. Але до Бочкова й не наближався. Бочків — це якраз у протилежний від Бозни бік. Шість хуторів від Бозни до Бочкова.