А коли по всьому Павло збирав татові кістки в домовину, то, певно, би й камінь був заплакав.
Тепер маму треба дотримувати. Геть чисто стратила розум після чоловікової смерті. То дітей не пізнає й онуків, то забуває, як ся називає.
Пам'ятає лиш свята й свої молоді роки.
І щодня питає про чоловіка:
— А подиви-ко-ся, Доцько, чи вже прийшов мій Кирило з Шепота? Щось бариться цього разу дуже. Аби не трафилося якої пригоди з ним. Казали оногде люди, що вовки об'явилися в потоці. Як думаєш, скоро прийде?
Доцька витре сльози й десятий за день раз відповість:
— Не гризіться. Скоро прийде…
— Агій на біду! Ніколи не був такий непослухенний!
А Доці, видко, судьба приписала бути сестрою-жалібницею. Дві інші невістки й носа не покажуть до свекрухи. Дітей чучкають та губи дують, що Павлові маєтку нібито більше дісталося від батька. Та Доцю за щось недолюблюють.
А за що? Слова кривого чи впоперек Доця ніколи не подумала, не те що не сказала ні на Єлену, ні на Настуню. Бути в невістках — це не малину на лік перетирати…
Павло перебив Доцине думання зітханням:
— Ніколи не думав, жінко, що так скоро таке ся стане… Тепер мусимо сушити голову, як тій усій господарці раду дати. П'ять фальчів поля — це п'ять фальчів.
— Бог поможе, — ще раз погладила Павлову голову Доця й притиснулася до нього запалими грудьми.
…Пара вгодованих чорних волів заходила на межу колишнього Кирилового, а тепер — Павлового поля на Лугах, коли з протилежного боку межі показалася ще одна пара волів. А за ними — Оксентій.
— Як спали, ґаздо? — крикнув Павло до зустрічі й засміявся: — Ідеш помагати?
— Я то спав на руці, не на кулаці. А як ти? — так само криком відповів так само веселий Оксентій, і легко дав батогом волам попід хвости. — Надумав помогти братові?
Дві пари волів стояли, розвернуті масними чорними писками одна до одної, нібито мали намір боротися.
Дихали важко, як дихають хворі на груди.
Важко дихали й обидва брати, стоячи один напроти одного. Так, ніби було вже по оранці.
Василина з великим образом Матері Божої в одній руці й з ціпком у іншій наближалася до синів від перелазу.
Ззаду йшла Доця з кошиком харчів.
— Ти прийшов помогти мені орати? — перепитав Оксентій Павла з усмішкою.
— Це, певно, ти хочеш… — непевно почав Павло.
— Я що, дурний? Своєї оранки мені мало? Я лиш не розумію, чого ти заїхав своїми волами на мою землю?! — питав далі Оксентій зі скрипом у голосі.
— Ти здурів, брате, чи маковиння напився? Це поле належить мені!
— Як?!
— Отак. Я документ маю.
— Це я, а не ти, документ маю.
Оксентій витягнув із пазухи полотняний згорток, пов'язаний червоною ниткою, і підніс його мало не перед самі Павлові очі.
…ВІЙТ ДОВГО ДИВИВСЯ спочатку на Павла.
Тоді на Оксентія.
Потім довго мовчав.
Потому вкотре питав писаря Йогана:
— Йогане! Кажи, що там пише? Дивися в документ Павловий і кажи.
Йоган, маленький чоловічок, зігнутий хворобою хребта мало не вдвоє, із неприродно задертою догори головою, дивився війтові прямо в очі.
— Пише так: «По моїй смерті п'ять фальчів поля на Лугах і дві фальчі пасовиська в Ямі відходять моєму синові Павлові Чев'юкові», — повільно, мало не по буквах читав Йоган.
Тоді мовчки ще раз перечитував написане очима.
Далі знову дивився спочатку на війта, тоді на Павла, а після того — на Оксентія.
— Дивися в документ Оксентія й кажи, що там пише. Але дивися добре, холєра би його їла! Бо може, тобі що в очі впало?
— Пише: «По моїй смерті п'ять фальчів поля на Лугах і дві фальчі пасовиська в Ямі відходять моєму синові Оксентієві Чев'юкові».
— Або я дурний, або всі ми такі, шляк би його був трафив ще до народження! — гримнув кулаком по столі війт. — Але здаєся мені, що Кирило складав документ таки на Павла… Сам казав колись-то мені коло церкви… Діправди казав, що на Павла, бо хоче з ним доживати до смерті. — Говорив ніби сам до себе війт. — А ти добре читаєш? — питав уже тільки Йогана.
— Я письменний, — відповідав на те сільський писар, намагаючись якомога дужче вирівняти поламану спину, що йому, проте, не вдавалося, бо Йоган скривився від болю, ніби з'їв кислицю. — Мене у Вижниці протоколювали на письмо. Я добре письменний.
— То як так може бути? — знову питав війт, не дивлячись уже ні на кого.
— Тато переписав заповіт, — рівно відповів на те Оксентій, не зводячи очей зі свого документа.
Здавалося, що він готовий будь-якої миті вихопити його з-перед війта.