І Тодор Урсулеску з тонкою папкою паперів швиденько зник за широкими дверима в кінці довгого вузького коридору, випровадивши перед тим Павла із кабінету.
ДОКТОР ДАВИД ГОЛЬШТЕЙН сидів у масивному дерев'яному кріслі із вигнутою різьбленою спинкою посеред величезного світлого кабінету, широко розставивши в сторони ноги. Руками був міцно опертий на коліна, так що розстебнулося два середні ґудзики сорочки. З-під розпанаханої сорочки вибивався густий чорний жмут волосся на грудях.
Гольштейн був схожий на яструба, що ось-ось має вчепитися в здобич.
Павло із зеленим капелюхом, затиснутим під правою пахвою, і заповітом у лівій руці мовчки втиснувся в кабінет і тупцював коло дверей.
Він ще не встиг привітатися, як миттєва зміна, яка відбулася з Давидом Гольштейном за якусь мить, не на жарт перелякала бідного Павла.
Гольштейн скочив на ноги, осмикнув сорочку в штани, на ходу застебнувши ґудзики, і пішов назустріч Павлові широкими кроками, широко розкривши руки. Нібито мав намір обіймати прохача. Заплиле, проте свіжо поголене нотареве обличчя світилося якнайщирішою приязню.
— Пане Чев'юк! Пане Чев'юк! Ви знову надумали переписувати заповіти на синів?! — доктор злегка плеснув Павла по плечу. — Добре є. Добре! Зараз зробимо. Це вам багато коштувати не буде.
Спантеличений Павло відступив крок назад. Але, подумавши, знову пішов назустріч нотареві.
— Я не Чев'юк.
Гольштейн високо звів густі брови, нібито від несподіваного здивування, ляснувши долонею об долоню:
— Як не Чев'юк?? Як не Чев'юк?
— Я його старший син.
— Па-а-а-не… Не може бути! Така схожість! Ви чимось невдоволені? Може, ви невдоволені, що отримали такий великий спадок?
— Я?! — Павло навіщось обвів кімнату очима. Проте, крім них двох, нікого не побачив. — Я отримав?! Та я збувся спадку! І я хочу знати, як таке може бути! — Павло перейшов на крик.
Тепер уже назад відступив доктор Гольштейн.
— Про що ви, пане?! І навіщо так хвилюватися? — нотар швиденько підбіг до столу, розкрив якусь грубезну течку й швидко, так швидко, ніби лише й чекав такої нагоди, ткнув жирним пальцем в якийсь папір. — Про що ви кажете, пане Чев'юк… молодший? Ось запис, датований третім грудня минулого року. Запис каже, що ваш батько, Кирило Чев'юк, син Ананія, по своїй смерті заповідає своєму синові Чев'юк Оксентієві, синові Кирила, п'ять фальчів поля на Лугах і дві фальчі пасовиська в Ямі, чим скасовує попередній заповіт на користь Чев'юк Павла, сина Кирила, від двадцять третього вересня того ж року. Ось, дивіться. Підпис батьковий.
— Але наш тато пропав у два дні по Михайлові! А Михайла — завжди припадає на падолист. Я вже не годен стільки про це всім казати! А ви мені кажете, що тато був у вас у Вижниці перед Введенням! Він що, мертвий приходив?! Мертвий, питаю вас, переписував?
Давид Гольштейн, мабуть, був людиною або дуже витриманою, або не дуже лякливою. Він дав Павлові виговоритися досхочу, кілька разів заплутатися в днях, числах і деталях, назвати масу імен, топонімів і недотичних до обговорюваної справи подій. А тоді його багрове від надмірного хвилювання обличчя набрало спокою й попередньої статечності.
Доктор Гольштейн повільно сів за стіл, перед тим так само поволі влізши в дещо вузеньку камізельку із шовковою спинкою.
Іще повільніше поправив папери.
Ще раз тицьнув пальцем в якийсь лише йому відомий документ і тихо, але з притиском сказав Павлові, дивлячись тому пильно в очі:
— Вельможний пане Чев'юк… молодший! Прошу не забувати, що ви перебуваєте у високій державній установі. Образа державного службовця під час виконання ним службових обов'язків за законами Румунської держави карається. Штрафом. Великим. Леями.
У вас є так багато вільних леїв? А звідки вони у вас? Ви не сплачуєте вчасно податки?
Гольштейн підвівся, вперся обома руками в стіл і перехилився назустріч Павлові:
— Можливо, коли ви були підданими цісаря, закон не вимагав покари за образу того, хто служить державі. Не знаю. Забув, точніше сказати. Але зараз… Зараз, коли немає більш законослухняного, аніж його Величність король Великої Румунії… Зараз, пане Чев'юк молодший, закони обов'язко-о-ові для виконання. І для вас також, перепрошую. Інакше мені доведеться звернутися по допомогу до поліції.
— Чим же ж я вас образив, пане нотар?! — Павло нерозуміюче розвів руками, і з-під правої пахви у нього випав капелюх. Та так і лишився лежати біля задраних догори Павлових постолів із грубої свинської шкіри. — Я тільки сказав, що тато пропав у два дні по Михайлові. А ви мені кажете, що тато переписав заповіт перед Введенням. Де ж тут образа? Таже вся Тисова Рівня може посвідчити, що так воно було. Що це свята правда! Аби я так до завтра дожив, якщо я брешу!