Хіба то не є причина для втіхи, що твою доньку-одиначку, доньку-сироту, яка росла без маминої ласки й маминої науки, за жінку бере такий поважний ґазда? І що м'ясар, який догоджає чи не самому цісаревому шлункові, не будь-кому, а простим Дячукам із найдальшого хутора Тисової Рівні запікатиме з м'яса весільних оленів і зайців?
Але сьогодні Гаврилове серце не йде ні «гуцулки», ні «коса». Стискається равликом чи їжаком, нібито зо страху, — а потому гупає, як дурне, в ребра. Він уже лютиться на себе дуже. І на домашніх лютиться. Онде на служницю накричав, чого не робив ніколи.
Глек із сметаною випав йому з ослаблих рук.
Корові під хвіст дав батогом за нізащо.
У голосистого півня поліном кинув — леда ноги не перебив.
Кому то треба?
Ну, так. Що старший молодий від молодої вдвоє і ще трошки, то правда.
Ну, якщо вже на те пішло, то молодий старший навіть від тестя. Від нього, від Гаврила, старший його завтрашній зять.
Чи в їхніх горах це дивина?
Та другі мами самі би лягали під такого зятя, аби лиш узяв на свої маєтки їхніх дочок.
Стільки, скільки в Гаврилового зятя є ґрунтів та худоби, більше хіба лише побрехеньок на бабинських язиках.
Ну, трохи з фуком {{ 3 фуком (діал.) — бути норовливим, непокірним. }} чоловік.
А Гаврило що, був без фуку, коли лупив свою невинну жінку, бо так робили інші чоловіки в горах?!
Усохли би були тоді йому руки!
Так-то так. Свої фуки кожен чоловік має. Проте надокучливий хробак сьогодні точить батькове серце. І якось так робиться Гаврилові — ніби він до поминок готується, а не до весілля.
А онде в дверях стодоли стоїть його котятко, мицька {{ Котятко, мицька (зменш.) від слів «кішечка», «кицька». }} його маленька — дитина його єдина.
Біла, як туман після дощу над їхнім хутором.
Та невинна, як цвіт яблуневий у травні.
Дивиться на тата очима не веселими, але й не сумними — і ніби що хоче йому сказати.
Чи запитати, як він думає жити між цими горбами без неї?
Чи запитати, навіщо він віддає її за чоловіка, якого вона вперше — під час сватання — побачила та й зімліла, біднятко, коли почула, чого він прийшов у їхню хату?
Чи хоче притулитися до батькових грудей, щоб наперед пожалів свою дитину, яка ще й добре не зрозуміла, що за кілька днів має стати шлюбною жінкою?
Чи хоче дізнатися, як їй від завтра починати життя хоч і не в чужій стороні, а все ж не вдома?
Гаврилові від раптового, незвичного зворушення сльозяться очі. Він бере сокиру та й іде в дровітень. Довго перекладає й без того акуратно складені дрова, без потреби розколює пару полін на тріски, далі розкидає їх ногою по дровітні, а сам моститься на лавку під стіною. Та не надовго.
Файкує {{ Файкувати (діал.) — курити. }} Гаврило лічені рази на рік: як починається й закінчується різдвяний та великодній піст. Як починається петрівка. Та ще в день жінчиної наглої смерті.
Але зараз він довго шарить рукою під сволоком, аж поки не знаходить заховані тютюнові листи, загорнуті в папір та в шмат телячої шкіри.
Пересохлий, та все ще пахучий тютюновий лист податливо хрускає під пальцями. Неслухняно набивається в люльку — й лінивий, але запашний димок уже в'ється крізь шпари дровітня.
А Гаврило незмигно дивиться на схилену долі голівку своєї дитини — та тільки зітхає. Бо тендітна її постать залишається так само нерухомою в проймі дверей стодоли.
Розказувала колись Гаврилові мама його мами — покійна бабця Калина: вона, малолітня нерозумниця, зачувши, що батько віддає її за сільського війта-вдівця з трьома дітьми, бігала довкруж хати, як теля, випущене після зими на пашу, з радісними криками, підскакуваннями та вигойкуваннями: «Віддаюся! Я нарешті віддаюся! Божечку, дай мені скорше дожити до завтра!»
Його ж дитина й слова йому не сказала після раптового сватання. Ні доброго, ні осудливого. Так, наче це має бути не з нею.
Хіба що кума його Параска, почувши, хто засватав похресницю, сплеснула долонями:
— Ти би, Гавриле, вже ліпше був би віддав дитину за того, кому три чисниці до смерті! Скорше би вдруге віддалася! А так лиш намучить та наревнує, ото й уся веселість буде від життя! Що, в тебе десять доньок є, що ти спішиш її зіпхнути із своїх плечей на чужі плечі?!
Гаврило не відповів на те кумі ні слова.
А тепер собі думає: ну хіба він винен, що інший чоловік уподобав його доньку й хоче женитися на ній? Який уподобав — такому й віддає. Інакший не приходив.
А дівці вже п'ятнадцятий рік. Навіть сметана на молоці скисає, якщо її довго не збирати.
Гаврило дивився на своє подвір'я — й уже воно було якесь не таке йому любе та миле, як учора.
І вже пекло йому попід груди, як від згаги. І не міг загасити ту жогу ні тютюном, ні думанням.
А різник Стринада, випроставшись над паруючими коритами, весело торкотів собі з кухаркою.
Дружки мовчки різали кольорову фольгу на квіти для деревця.
Завтрашня молода із накрученим на дерев'яні палички волоссям ліниво снувала подвір'ям, як побита, шукаючи чи то місця, де б її ніхто не займав, чи якоїсь роботи.
А Гаврило — не перестаючи — димів тютюном із дровітня. Та якось так запекло, ніби мав намір і себе пустити на весільну буженину.
РОЗЧЕРВОНІЛИЙ ГАВРИЛО із мацюцьким келишком, до половини наповненим горілкою, снує між весільними гостями, одночасно встигаючи давати команду музикам і кухарці, та ще перекинутися словом-другим із гістьми молодого, що якраз всідаються за стіл по праву руку від його єдиної радості — від весільної княгині.
Сторонські гості особливо гамірні, веселі.
Чи то їм так до вподоби молода, лице якої прикривають густі стрічки та колокільця?
Чи раді, що Гаврило не перечив робити спільне весілля, бо нащо то двічі витрачатися, як можна зробити по-людськи одну забаву, та таку, якої світ не видів?
А може, гості так тішаться, що двоє ґаздів єднають свою господарку в одну?
Чи заздрять, яке молоде й невинне добро йде в руки старого парубка, що нарешті відважився урвати своє надокучливе парубкування?
Молодий князь (гм-м-м… молодий, та не дуже) щойно «купив» молоду в її тата і тепер позирає на неї вже суворими очима. Чи то він лише так уміло прикидається напускною грізністю, а насправді радіє своїй запашній квітці?
А купив же Гаврилове золотко за безрозмірний свій маєток. Не її віна чекав, а сам своїм статком подвоїв Дячукові статки. Хоча жити молоді будуть у селі, в хаті молодого.
То й добре. Нащо дитині до смерті дивитися на ці безконечні горби? Село є село. До церкви підеш. З людьми поговориш. До Вижниці на торжок сметану понесеш. У жида щось купиш. Усе ж веселіше, ніж видивляти очі, коли хто з долини на стежці покажеться та з ким слово заговориш.
Гаврило цоркається келишком із молодим, розкланюється навсібіч гостям і знову підганяє кухарку частіше носити гарячі наїдки до столу — щоб не вистигли…
Сьогодні Гаврилові радісно. Він сам сів би за стіл співати, якби не треба було давати команду весільним бабам — помагальницям та ще пантрувати й кухарку, й музикантів, і гостям догоджати.
То пару днів до весілля його ніби оводи були покусали.
Е-е-е… дурне прийшло тоді Гаврилові в голову спересердя! Хіба жінка чоловіка варити має? Бик чим старший, тим легше запліднити теличку вміє. А Гаврилові внуків треба. Так що молода хай тішиться, що їй дістався ґаздовитий та статечний чоловік, а не якесь помело. Буде легше з іншими ґаздами брататися.
Отак!
Несказанна радість розносить Дячукові груди! Він так чекає завтрашнього дня, ніби сам ся сьогодні женить. То й не дивно. Гаврило — чоловік поважний. Він гонор любить понад усе. А вже який йому гонор робить сьогоднішня молода! Увесь світ чує й ще більше людей буде знати, бо та Тисова Рівня така довга, як жіночий язик! Треба було більше гостей на весілля накликати.