— До чого тут президент!
— Я знаю, але справа стоїть саме так. — Тед Шарп зробив паузу. — Боб, здається, ми маємо ключ до пошуку людей, які найняли цю квартиру.
Вінсент затамував подих.
— Цей старий, управитель будинку, має чудову пам'ять на людей. Нам треба шукати подружжя середніх літ.
— А прикмети?
— Вони в нас є. У чоловіка обличчя подзьобане віспою, а на лівій щоці тонкий шрам, добре помітний. Управитель зауважив і ще дещо. Він назвав це гусячими лапками.
— Гусячими лапками? Не розумію.
— Запитайте у своїх приятелів-військових. Вони знають. Це характерна ознака пілотів, які літають з відкритою кабіною, їм доводиться щулитися від сонця й вітру. Звідси ті зморшки в кутиках очей, за якими можна впізнати багатьох льотчиків-винищувачів ще пропелерної авіації.
Сподівання Вінсента встигли за коротку мить і злетіти до небес, і знову впасти на грішну землю. Користі від цього не так багато. А втім…
Тед Шарпс, певно, прочитав його думки.
— А знаєте, хто тепер літає з відкритою кабіною? Пілоти сільськогосподарської авіації і трюкачі. Ми вже поставили всіх на ноги, щоб з'ясувати його особу. Триматимемо вас у курсі.
— ФБР. Дженкінс.
— Містере Дженкінс, слухайте мене уважно. Я маю… Дженкінс блискавично дав сигнал на пошук телефону, з якого дзвонять.
— …для вас повідомлення, яке я повторю тільки один раз.
Збагнули?
— Одну хвилинку, будь ласка. Я тільки візьму олівець і…
— Ніяких штук. Якщо через дванадцять годин, починаючи від цієї хвилини, Девід Сілбер ще не вилетить з країни з усіма зазначеними цінними паперами, ви втратите одне місто. На ім'я Сілбера замовлено квиток у компанії «Пан-Амерікен», рейс дев'яносто чотири. Він має вилетіти із Сан-Франціско рівно через дванадцять годин. Запам'ятайте: або Сілбер вилетить цим рейсом, або загине місто.
Телефон відключився.
Дзвонили з містечка Гренд-Репідс, штат Мічіган. Але звідки саме? Щоб це з'ясувати, потрібно було шість хвилин. І коли агенти ФБР примчали до тієї телефонної будки, вона вже давно стояла порожня.
— А розтуди його! Дайте-но мені Боба Вінсента. Він зараз у Сан-Франціско.
Боб Вінсент поклав трубку. Нічого не скажеш, вони діють напевне. Навіть якби ми не повірили Сілберові, то мусимо повірити їм. Вінсент зблід: далі чекати було не можна. Він передчував, що досить їм затримати Сілбера — а для нього справді було заброньоване місце на дев'яносто четвертий рейс «Пан-Амерікен», — як цього разу «видовище» відбудеться у центрі великого міста. Він довго боровся з суперечливими почуттями, які краяли його серце, але виходу не було. Якщо вони припустяться фатальної помилки, уся відповідальність ляже на нього.
їм доведеться звільнити Сілбера. Але чи погодиться уряд сплатити ці сто мільйонів доларів?
Зрештою, рішення приймати не йому.
Задзвонив телефон.
— Містер Вінсент?
— Так. Я слухаю.
— Містере Вінсент, з вами говоритиме президент. Одну хвилину, сер.
Він затамував віддих.
— Містере Вінсент, говорить президент Даулінг.
— Слухаю, сер.
— Державні цінні папери та інші документи, що їх зажадали як викуп, перебувають на шляху до вас, містере Вінсент.
— Так, сер.
— Коли ви одержите їх, містере Вінсент, ви все перевірите в присутності двох свідків.
— Так, сер.
— Переконайтеся, що вони там у повному комплекті.
— Так, сер.
— Коли переконаєтеся, що все гаразд, передайте папери тому Сілберові.
— Так, сер.
— Звільніть Сілбера — і негайно.
— Так, сер.
— Не випускайте його з вашого поля зору. Я хочу, щоб ви особисто супроводжували його в аеропорт і самі посадили його в літак.
— Так, сер.
— Для його охорони посадіть у той же літак двох ваших найкращих працівників. Вони повинні бути при ньому, доки він цілий і неушкоджений прибуде до Лісабона. Вам усе ясно, містере Вінсент?
— Так, сер.
14
Година за годиною вони ледь просувалися, буфер до буфера, мов у кошмарному сні. Гостре прагнення якомога скоріше вибратися за місто зводило їхні тіла судомою страху. Кожна проїзна смуга тунелю «Лінкольн», на шляху з Нью-Йорка до рівнин Нью-Джерсі, була вщерть забита автомобілями. Вливаючись із бетонних шляхів у довгі труби-тунелі під річкою Гудзон, вони сунули ривками, метр за метром, утікаючи від атомної смерті. Стіни тунелів відбивали гуркіт двигунів, автомобільні гудки та різкі вигуки наляканих безвихіддю людей. У тунелях було так багато машин, що вентиляційні пристрої просто не встигали видаляти вихлопні гази, і кількість окису вуглецю в цих трубах неухильно зростала, так само, як і температура. У багатьох розколювалася від болю голова, нерідкі були нервові припадки.