— Вам чогось треба, хлопці?
— Авжеж. Ми хочемо побалакати зі старим. Він у себе? Матрос показав великим пальцем за спину.
— У своїй каюті. — Тоді придивився уважніше. — А він чекає на вас?
— Точно, голубе.
— Ну, тоді підіймайтесь отут.
— Спасибі.
— Тільки глядіть, спершу постукайте. А то, знаєте, він у нас із характером.
Вони піднялися на палубу, переступили через люк і рушили до капітанської каюти. Вони знали судно, як свої п'ять пальців, знали кожну його переділку, кожен трап. Така була їхня робота.
Один з вантажників тричі постукав у двері каюти.
— Чого тарабаните? Заходьте! — почулось у відповідь. Двоє перезирнулися. Перший відхилив двері, зайшов до каюти. Двері за ним причинилися.
Капітан підвівся. Це був дебелий скандінав.
— А де ваш приятель? — запитав він. — Ви ж казали, що прийдете вдвох. — Капітан Ганс Бьоме скоса розглядав відвідувача. — Ви самі хто будете, га?
Перед носом у капітана розкрилася тонка книжечка.
— Ріген, еге? А ім'я…
— Кеннет Ріген. — Книжечка зникла в кишені. — Мій приятель залишився за дверима, капітане. Він простежить, щоб нас не турбували.
— Хо-хо, ну й діла! Таки справжні нишпорки. Хо-хо! — Капітан Бьоме повернувся до гостя спиною. Почувся дзвін склянок: Бьоме наповнював їх. — За наші успіхи, га? — мовив він. — Пийте до дна!
Кен Ріген спочатку хотів відмовитись, але згадав, де він і з ким має справу, й вихилив склянку двома ковтками, тимча-сом як Бьоме з професійною цікавістю позирав на нього поверх своєї склянки, давно порожньої.
— Як ви сказали, капітане Бьоме, за наші успіхи. Бьоме покрутив пляшку.
— Хо-хо! Ще по одній, га?
— Ні, дякую.
Але Бьоме відступати не звик.
— Та ну! Ще трохи не зашкодить!
Кен Ріген не відповів, і його мовчанка була промовистіша за будь-які слова. Капітан Ганс Бьоме знався на людях. Усе своє, життя він мав з ними справи. Його анітрохи не цікавило, скільки зараз вип'є Ріген або скільки він п'є взагалі. Просто такий був його метод оцінки людей, і Ріген знав це чудово. Він незворушно сидів перед Бьоме, який тримав в одній руці пляшку, а в другій — склянку і пильно дивився на Рігена своїми світлими байдужими очима.
Пляшка повільно опустилася. Буркочучи, Бьоме закоркував її і відсунув набік склянки, його шкіряна куртка зарипіла, коли капітан змінив позу, вмощуючись тепер так, щоб дивитися відвідувачеві просто у вічі.
— Як із грішми? — запитав він.
— Ви їх одержите.
— Де вони?
— Ви їх одержите, коли справу буде зроблено, — спокійно й твердо сказав Ріген. — Не раніше.
Незворушні очі на широкому обличчі неначе свердлили Рігена.
— А чого це я маю вірити вам на слово, га?
— Капітане Бьоме!..
Це було сказано різким, навіть суворим тоном. Бьоме не звик, щоб з ним так розмовляли. Ще менше сподобалося йому те, що він почув далі.
— Не треба клеїти дурня, і не намагайтесь гратися зі мною, як кіт із мишею.
— Та ви знаєте, з ким розмовляєте? — заревів Бьоме. — Я хазяїн на цьому кораблі, і я не потерплю… — Тут він осікся: той Ріген і м'язом не ворухнув. І тоді Бьоме зрозумів: Ріген не прикидається, він справді має за собою могутню силу. Бьоме сам надто часто поводився з позиції сили, щоб не збагнути цього. — Гаразд, — буркнув він. — Перейдімо до діла.
Ріген кивнув головою.
— Вони на борту?
— Так. Уже дві доби.
— Відтоді їх бачив хто-небудь?
— Навіть я сам не бачив, — сказав Бьоме, нараз посерйознішавши. — Вони піднялися на борт, як я вже розповідав вашим, і відтоді не виходили із своєї каюти. Вони й готують собі там, і все інше. Так було між нами домовлено: я їх не чіпаю. — Бьоме знизав плечима. — На нашій посудині пасажирів буває обмаль. А це ж непоганий спосіб заробити трохи грошенят.
— Грошенят, які ваша компанія ніколи не побачить, еге ж? Бьоме побагровів.
— Ви мені…
— Забудьте про це, — спинив його Ріген. — Мені байдуже, чим ви займаєтеся на борту свого судна. Єдине, що мене цікавить, — це каюта номер дванадцять.
Бьоме ледь чутно зітхнув. Раптом він одвернувся й почав перегортати папери на своєму столі.
— А знаєте, — сказав він, усе ще стоячи спиною до Кена Рігена, — не дуже легко буде викурити їх з «Асенте».
Ріген напружився.
— Чому, капітане?
— Я одержав від них сьогодні вранці ось цю записочку, — з усміхом мовив Бьоме. Губи його ще швидше розповзлися в посмішці. — Правду кажучи, Рігене, я дуже радий бачити вас. Мене самого це вже почало турбувати. — І він подав записку своєму гостеві.