— Вінсент! Ідіть сюди, швидше! Ми встановили прямий зв'язок…
Боб Вінсент кинувся до сусіднього кабінету, де генерал Ар-тур Шерідан вдивлявся в десятидюймовий екран телевізійного монітора. Чорними зміями на підлозі звивався кабель. Техніки ВПС вовтузилися з пересувною установкою електронного контролю, приєднаною до антени, яку поспіхом підняли на дах будинку. Вінсент насилу міг повірити в це, але на телевізійному екрані він і Шерідан могли спостерігати в усіх її подробицях операцію на Суомп-Стріп.
— Коротко кажучи, — скоромовкою пояснив Шерідан, — телепередавач у вертольоті подає сигнали в космос. У системі зв'язку нашого міністерства оборони летять по узгоджених орбітах шістдесят супутників. Сигнал від вертольота у Флоріді надходить на один з тих супутників, а з нього — сюди. Антену на даху фазо-вано на прийом тільки даної частоти, і завдяки прямому зв'язку ми можемо…
Він урвав свою розповідь, бо відразу виникли і звук, і зображення. На екрані монітора проступили розпливчасті обриси дерев і будинків, до яких широким колом знижувалися вертольоти, шукаючи, де приземлитися.
— Фокстрот-шість викликає Борсука. Як зображення та звук? Технік миттю відгукнувся:
— Фокс-шість, Борсук бачить і чує на всі сто. Продовжуй у такому ж дусі.
— Доповідаю, Борсук. Ніяких ознак життя. Ми розгорнулись і прочісуємо територію. Виявлено два літаки, ще кілька стоять в ангарах, але враження таке, ніби принаймні з тиждень тут нікого не було. Зараз ми обстежуємо будівлі…
— Одного схопили, — пролунав трохи згодом голос із-за меж видимості, після чого на екрані потемнішало, поки оператор крутив свою камеру. Нарешті вони побачили чоловіка з піднятими догори руками. Видно було, як два агенти ФБР з ведучого вертольота десантників допитують його.
— …і не розумію, про що йдеться. Я тут усього тільки сторож, і…
— Де Джеффріз та інші пілоти? Швидко!
— Можна мені опустити руки? Джеффріз? Він і вся компанія тижнів зо два чи три як поїхали звідси.
— Куди?
— Звідки мені знати? Вони ніколи мені такого не кажуть. Моє діло — одержувати платню за те, що охороняю тут, і…
— Казали вони, коли повернуться?
— Ні.
Вінсент потягся до мікрофона.
— Фокстрот-шість, вас викликає… гм… Борсук. Говорить Вінсент. Чи можете ви з'єднати мене безпосередньо з моїми агентами?
— Так, сер. У нас є радіоперемикач. Готуйтеся до прийому. Фокстрот-один, вас викликає шостий.
— Говори, шостий.
— Я підтримую прямий зв'язок з генералом Шеріданом та містером Вінсентом, і вони хочуть поставити кілька запитань. Прийом.
— Прийнято, шостий, Борсук, Фокстрот-один слухає. Говоріть, сер.
— Спитайте в цього чоловіка, чи не літали Джеффріз та інші на винищувачах типу П-п'ятдесят один?
Сторож сам почув це запитання. Він видивлявся на всі боки, спантеличений голосом, який лунав бозна-звідки, аж поки агент ФБР наказав йому відповідати.
— Так, сер, звісно, літали. Троє з них. Це найчудовіші машини з тих, які я…
Отже, ще один незаперечний доказ. Тепер вони знали, кого шукати. Але де їх шукати?
Артур Шерідан позіхнув.
— Боже, як я втомився, — простогнав він.
— Не розумію чому, — всміхнувся Боб Вінсент. — Ви перебули на ногах усього тільки шістдесят годин.
Шерідан потер давно не голену щетину на підборідді.
— Враження таке, ніби шістдесят діб. — Він опустився в крісло і поглянув на співрозмовника. — Тепер це переважно ваша справа, Боб. Що робитимемо далі?
Вінсент зітхнув.
— Загалом те саме, тільки куди в ширших масштабах, — від-казав він. — Ловити рибу в морі волоком. Або, коли хочете, прочісувати джунглі густим гребінцем. Джеффріз та його круки нікуди не зможуть поткнутися без того, щоб ми не знали про це. Так я сподіваюся, — швидко додав він. — Ця зграя напевне має в запасі деякі хитромудрі трюки, в цьому ми вже переконалися. Але тепер, коли ми знаємо, хто вони, гадаю, нікуди вони від нас не дінуться. Наші люди по всій країні шукають Джеффріза і його компанію. Та й усі чесні люди намагатимуться допомогти нам. Я не помилюся, коли скажу, що до наших відділень уже надійшло понад десять тисяч сигналів про опізнання розшукуваних нами людей. Нам доведеться уважно все це просіяти.
Шерідан замислено кивнув.
— А чого ви хотіли б тепер від мене?
— Щоб ви поспали бодай трохи, чоловіче. Шкода, що я не можу наказати вам… Ідіть і відпочиньте десь в іншому кабінеті, а як буде треба, я негайно вас розбуджу.
— Ловлю вас на слові. Бо в такому стані з мене пуття не буде. — Шерідан, крекнувши, підвівся. — І ще одне, Боб…
— Слухаю.
— Де, ви гадаєте, остання бомба?
— Це було б чудове запитання для телевізійної вікторини, — кисло мовив Вінсент.
— Я не думаю, що бомбу заховано в якомусь місті.
— Ви говорите так, ніби вже маєте якусь версію. Шерідан кивнув.
— Атож. І дай боже, щоб вона виявилась помилковою. Вінсент очікувально мовчав.
— Вони не можуть розлучитися з п'ятою бомбою, — сказав Шерідан. — Це ж так ясно. Ну хто викине свій останній козир?
15
Двоє чоловіків, одягнені в роби портових вантажників, поволі йшли вздовж причалу. Час від часу вони недбало озирались довкола. Звідкись із окутаної туманом гавані долинув гудок буксира. Нічого незвичайного перед ними не було. Знайома картина причалів сіетлського порту та «Мануель Асенте» під панамським прапором. Цієї теплої літньої ночі вантажне судно, порипуючи обшивкою, чекало, коли його завантажать перед виходом у відкрите море. Чимало днів борознитиме воно Тихий океан, перш ніж кине якір у Гонконгу.
До двох постатей, що маячили коло билець причалу, підійшов матрос.
— Вам чогось треба, хлопці?
— Авжеж. Ми хочемо побалакати зі старим. Він у себе? Матрос показав великим пальцем за спину.
— У своїй каюті. — Тоді придивився уважніше. — А він чекає на вас?
— Точно, голубе.
— Ну, тоді підіймайтесь отут.
— Спасибі.
— Тільки глядіть, спершу постукайте. А то, знаєте, він у нас із характером.
Вони піднялися на палубу, переступили через люк і рушили до капітанської каюти. Вони знали судно, як свої п'ять пальців, знали кожну його переділку, кожен трап. Така була їхня робота.
Один з вантажників тричі постукав у двері каюти.
— Чого тарабаните? Заходьте! — почулось у відповідь. Двоє перезирнулися. Перший відхилив двері, зайшов до каюти. Двері за ним причинилися.
Капітан підвівся. Це був дебелий скандінав.
— А де ваш приятель? — запитав він. — Ви ж казали, що прийдете вдвох. — Капітан Ганс Бьоме скоса розглядав відвідувача. — Ви самі хто будете, га?
Перед носом у капітана розкрилася тонка книжечка.
— Ріген, еге? А ім'я…
— Кеннет Ріген. — Книжечка зникла в кишені. — Мій приятель залишився за дверима, капітане. Він простежить, щоб нас не турбували.
— Хо-хо, ну й діла! Таки справжні нишпорки. Хо-хо! — Капітан Бьоме повернувся до гостя спиною. Почувся дзвін склянок: Бьоме наповнював їх. — За наші успіхи, га? — мовив він. — Пийте до дна!
Кен Ріген спочатку хотів відмовитись, але згадав, де він і з ким має справу, й вихилив склянку двома ковтками, тимча-сом як Бьоме з професійною цікавістю позирав на нього поверх своєї склянки, давно порожньої.
— Як ви сказали, капітане Бьоме, за наші успіхи. Бьоме покрутив пляшку.
— Хо-хо! Ще по одній, га?
— Ні, дякую.
Але Бьоме відступати не звик.
— Та ну! Ще трохи не зашкодить!
Кен Ріген не відповів, і його мовчанка була промовистіша за будь-які слова. Капітан Ганс Бьоме знався на людях. Усе своє, життя він мав з ними справи. Його анітрохи не цікавило, скільки зараз вип'є Ріген або скільки він п'є взагалі. Просто такий був його метод оцінки людей, і Ріген знав це чудово. Він незворушно сидів перед Бьоме, який тримав в одній руці пляшку, а в другій — склянку і пильно дивився на Рігена своїми світлими байдужими очима.