У відкритому морі
Париж, кораблик, в склянці став на якір:
за тебе я підношу келих свій.
Я п’ю, допоки не стемніє серце,
докіль Париж дрейфує на сльозі,
докіль не візьме курс він на серпанок,
що вгорне світ, де кожне ти — це гілка,
де я — листок, що вдаль безмовно лине.
Ich bin allein…
Ich bin allein, ich stell die Aschenblume
ins Glas voll reifer Schwärze. Schwestermund,
du sprichst ein Wort, das fortlebt vor den Fenstern,
und lautlos klettert, was ich träumt, an mir empor.
Ich steh im Flor der abgeblühten Stunde
und spar ein Harz für einen späten Vogeclass="underline"
er trägt die Flocke Schnee auf lebensroter Feder;
das Körnchen Eis im Schnabel, kommt er durch den Sommer.
Я тут самотній…
Я тут самотній, квітку попелясту
кладу у вазу, повну чорноти.
За склом живе твоє, сестрице, слово,
і сон мій пурхає нечутно навкруг мене.
Я весь в цвіту годин, що відцвіли.
Для птаха пізнього живиці я зібрав:
несе сніжинку він в своїм рожевім пір’ї;
зернятко льоду в дзьобі через літо.
Die Krüge
Für Klaus Demus
An den langen Tischen der Zeit
zechen die Krüge Gottes.
Sie trinken die Augen der Sehenden leer und die Augen der Blinden,
die Herzen der waltenden Schatten,
die hohle Wange des Abends.
Sie sind die gewaltigsten Zecher:
sie führen das Leere zum Mund wie das Volle
und schäumen nicht über wie du oder ich.
Глеки
Клаусові Демусу
За довжелезними столами часу
бенкетують господні глеки.
Вони випивають очі зрячих та очі незрячих,
серця владарюючих тіней,
дупласту щоку надвечір’я.
Вони — наймогутніші пияки:
вони підносять до уст порожнечу, як повню
й не піняться через край, як ти або я.
Nachts, wenn der Pendel…
Nachts, wenn das Pendel der Liebe schwingt
zwischen Immer und Nie,
stößt dein Wort zu den Monden des Herzens
und dein gewitterhaft blaues
Aug reicht der Erde den Himmel.
Aus fernem, aus traumgeschwärztem
Hain weht uns an das Verhauchte,
und das Versäumte geht um, groß wie die Schemen der Zukunft.
Was sich nun senkt und hebt,
gilt dem zuinnerst Vergrabnen:
blind wie der Blick, den wir tauschen,
küßt es die Zeit auf den Mund.
Вночі, коли хилитало кохання…
Вночі, коли хилитало кохання
гойдається поміж Завжди й Ніколи,
твоє слово зринає до місяців серця,
і око твоє, грозово-блакитне,
дарує небо землі.
З далекого, із чорномрійного гаю
обвіває нас подих незнаний,
і втрачене ходить довкола, велике, мов плани прийдешнього
Те, що впаде і зведеться,
належить найглибшому схову:
незряче, мов схрещений погляд,
воно вічність цілує в уста.
So schlafe…
So schlafe, und mein Aug wird offen bleiben.
Der Regen füllt“ den Krug, wir leerten ihn.
Es wird die Nacht ein Herz, das Herz ein Hälmlein treiben —
Doch ists zu spät zum Mähen, Schnitterin.
So schneeig weiß sind, Nachtwind, deine Haare!
Weiß, was mir bleibt, und weiß, was ich verlier!
Sie zählt die Stunden, und ich zähl die Jahre.
Wir tranken Regen. Regen tranken wir.
Засни…
Засни, а я думками в даль полину.
Дощ повнить жбан, ми вип’єм це пиття.
Ніч котить серце, серце — стебелину —
Однак, запізно, жнице, для жаття.
Сніжно-сліпуче, вітре, твоє віття!
Що є, що втратив — не омить слізьми!
Вона години лічить, я — поліття.
Ми пили зливу. Зливу пили ми.
So bist du denn geworden…
So bist du denn geworden
wie ich dich nie gekannt:
dein Herz schlägt allerorten
in einem Brunnenland,
wo kein Mund trinkt und keine
Gestalt die Schatten säumt,
wo Wasser quillt zum Scheine
und Schein wie Wasser schäumt.
Du steigst in alle Brunnen,
du schwebst durch jeden Schein.
Du hast ein Spiel ersonnen,
das will vergessen sein.
Ти стала враз такою…
Ти стала враз такою
незнаною мені:
твій спів дзвенить луною
в криничній стороні,
де уст шукає втома
і тінь — свого гнізда,
де води, наче пломінь,
а пломінь — як вода.