Очі:
вечір, що запалав наді мною, коли розчахнув я браму
і, увінчаний снігом своїх білих скронь, проскакав крізь оселі вічності.
Die Ewigkeit
Rinde des Nachtbaums, rostgeborene Messer
flüstern dir zu die Namen, die Zeit und die Herzen.
Ein Wort, das schlief, als wirs hörten,
schlüpft unters Laub:
beredt wird der Herbst sein,
beredter die Hand, die ihn aufliest,
frisch wie der Mohn des Vergessens der Mund, der sie küßt.
Вічність
Кора древа нічного, іржавонароджений ніж
шепочуть тобі наймення, час і серця.
Слово, що спало, коли ми його почули,
заривається в листя:
велемовною буде осінь,
велемовнішою — рука, що пов’яже її снопи,
свіжими, наче мак забуття, — уста, що її поцілують.
Brandung
Du, Stunde, flügelst in den Dünen.
Die Zeit, aus feinem Sande, singt in meinen Armen:
ich lieg bei ihr, ein Messer in der Rechten.
So schäume, Welle! Fisch, trau dich hervor!
Wo Wasser ist, kann man noch einmal leben,
noch einmal mit dem Tod im Chor die Welt herübersingen,
noch einmal aus dem Hohlweg rufen: Seht,
wir sind geborgen,
seht, das Land war unser, seht,
wie wir dem Stern den Weg vertraten!
Прибій
Годино, ти ширяєш в дюнах.
Дрібнопіщаний час в руках моїх співає:
нагий, лежу я біля неї, з ножем в правиці.
Тож пінься, хвиле! Рибо, вийди з моря!
Бо де вода, там можна ще раз жити,
зі смертю в хорі світ переспівати,
ще раз гукнути із яруги: Ось, глядіть,
ми добре заховались,
глядіть, цей край був наш, глядіть,
як ми зорі дорогу заступили!
Aus Herzen und Hirnen…
Aus Herzen und Hirnen
sprießen die Halme der Nacht,
und ein Wort, von Sensen gesprochen,
neigt sie ins Leben.
Stumm wie sie
wehn wir der Welt entgegen:
unsere Blicke,
getauscht, um getröstet zu sein,
tasten sich vor,
winken uns dunkel heran.
Blicklos
schweigt nun dein Aug in mein Aug sich,
wandernd
heb ich dein Herz an die Lippen,
hebst du mein Herz an die deinen:
was wir jetzt trinken,
stillt den Durst der Stunden;
was wir jetzt sind,
schenken die Stunden der Zeit ein.
Munden wir ihr?
Kein Laut und kein Licht
schlüpft zwischen uns, es zu sagen
O Halme, ihr Halme.
Ihr Halme der Nacht.
З сердець і мозків…
З сердець і мозків
розпускаються стебла ночі,
і слово, мовлене гострими косами,
схиляє їх до життя.
Як і вони, безмовні,
ми звіваємось навстріч світові:
наші погляди,
схрещені, в сподіванні розради,
ступають навпомацки,
темно звуть за собою.
З потупленим зором
мовчить твоє око в моєму оці,
блукалець,
серце твоє я підношу до уст,
серце моє ти підносиш так само:
те, що ми зараз п’ємо,
гамує спрагу годин;
тим, ким ми стали віднині,
години нас пригощають.
Чи до смаку ми йому?
Ні звук, ані вогник
не прошмигне поміж нас, щоб сказати про це.
О стебла, о стебла.
О стебла ночі.
Unstetes Herz…
Unstetes Herz, dem die Heide die Stadt baut
inmitten der Kerzen und Stunden,
du steigst
mit den Pappeln hinan zu den Teichen:
im Nächtlichen schnitzt dort
die Flöte den Freund ihres Schweigens
und zeigt ihn den Wassern.
Am Ufer
wandelt vermummt der Gedanke und lauscht:
denn nichts
tritt hervor in eigner Gestalt,
und das Wort, das über dir glänzt,
glaubt an den Käfer im Farn.
Зрадницьке серце
Зрадницьке серце, якому цей степ зводить місто
серед свічок і годин,
ти підносишся
разом з тополями аж до озер: там у тиші нічній
флейта різьбить собі друга свого німування,
і показує водам.
Берегом
ходить сповита думка і наслухає:
адже ніщо
не з’являється нині у власній подобі,
й слово, що зблискує понад тобою,
вірує в папороть і жука.
Sie kämmt ihr Haar…
Sie kämmt ihr Haar wie mans den Toten kämmt:
sie trägt den blauen Scherben unterm Hemd.
Sie trägt den Scherben Welt an einer Schnur.
Sie weiß die Worte, doch sie lächelt nur.