Sie mischt ihr Lächeln in den Becher Wein:
du mußt ihn trinken, in der Welt zu sein.
Du bist das Bild, das ihr der Scherben zeigt,
wenn sie sich sinnend übers Leben neigt.
Вона розчісує себе…
Вона розчісує себе, як мертвяка:
блакитний черепок їй груди дотика.
Цю скалку світу вона носить на шнурці,
а замість слів — лиш усміх на лиці.
Вона підмішує його в бокал вина:
ти мусиш випити цей світ до дна.
Ти — образ, що застигне в черепку,
коли життя перейде грань тонку.
Da du geblendet von Worten…
Da du geblendet von Worten
ihn stampfst aus der Nacht,
den Baum, dem sein Schatten vorausblüht:
fliegt ihm das Aschenlid zu, darunter das Auge der
Schwester
Schnee zu Gedanken verspann —
Nun ist des Laubes genug,
Windhauch und Spruch zu erraten,
und die Sterne, gehäuft,
stehn jetzt im Spiegel der Zeit.
Setze den Fuß in die Mulde, spanne das Zelt:
sie, die Schwester, folgt dir dahin,
und der Tod, aus der Lidspalte tretend,
bricht zum Willkomm euch das Brot,
langt nach dem Becher wie ihr.
Und ihr würzt ihm den Wein.
Позаяк, осліплий від слів…
Позаяк, осліплий від слів,
ти його витрамбовуєш з ночі, —
дерево, тінь якого дочасно цвіте:
попеляста повіка летить йому навстріч, а під нею —
око сестри
спряло зі снігу думки —
Тепер вже достатньо листя,
щоб розтлумачити подих вітру і притчу,
й мову зір, що, згромаджені,
нині застигли у дзеркалі часу.
Йди-но в лощину, розбий там шатро:
вона, твоя вірна сестра, піде за тобою,
і смерть, що з’явиться раптом зі шпарки повік,
переломить назустріч вам хліб
і, так само, як ви, простягне за келихом руку.
І ви додасте до вина їй приправи.
Landschaft
Ihr hohen Pappeln — Menschen dieser Erde!
Ihr schwarzen Teiche Glücks — ihr spiegelt sie zu Tode!
Ich sah dich, Schwester, stehn in diesem Glänze.
Пейзаж
О осокори — люди цього світу!
О чорні плеса щастя, що віддзеркалюєте їх до смерті!
Я бачив тебе, сестро, в цьому блиску.
Stille!
Stille! Ich treibe den Dorn in dein Herz,
denn die Rose, die Rose
steht mit den Schatten im Spiegel, sie blutet!
Sie blutete schon, als wir mischten das Ja und das Nein,
als wirs schlürften,
weil ein Glas, das vom Tisch sprang, erklirrte:
es läutete ein eine Nacht, die finsterte länger als wir.
Wir tranken mit gierigen Mündern:
es schmeckte wie Galle,
doch schäumt' es wie Wein —
Ich folgte dem Strahl deiner Augen,
und die Zunge lallte uns Süße…
(So lallt sie, so lallt sie noch immer.)
Stille! Der Dorn dringt dir tiefer ins Herz:
er steht im Bund mit der Rose.
Тихо!
Тихо! Я заганяю шпичак тобі в серце,
бо ж троянда, троянда
разом з тінями у свічаді, вона кровоточить!
Вона кровоточила вже, коли ми змішали Так і Ні,
коли ми хлебтали,
бо склянка, яка зістрибнула зі столу, озвалася дзвоном:
дзвеніла вона цілу ніч, і темніла довше від нас.
Ми пили жадібними устами:
це смакувало, як жовч,
хоча й пінилось, як вино —
Я пустився за променем твоїх очей,
і язик лепетав нам медово…
(він усе ще лепече, лепече.)
Тихо! Шпичак проникає углиб твого серця:
він спільник троянди.
Wasser und Feuer
So warf ich dich denn in den Turm und sprach ein Wort zu den Eiben,
draus sprang eine Flamme, die maß dir ein Kleid an, dein Brautkleid:
Hell ist die Nacht,
hell ist die Nacht, die uns Herzen erfand,
hell ist die Nacht!
Sie leuchtet weit übers Meer,
sie weckt die Monde im Sund und hebt sie auf gischtende Tische,
sie wäscht sie mir rein von der Zeit:
Totes Silber, leb auf, sei Schüssel und Napf wie die Muschel!
Der Tisch wogt stundauf und stundab,
der Wind füllt die Becher,
das Meer wälzt die Speise heran:
das schweifende Aug, das gewitternde Ohr,
den Fisch und die Schlange —
Der Tisch wogt nachtaus und nachtein,
und über mir fluten die Fahnen der Völker,
und neben mir rudern die Menschen die Särge an Land,
und unter mir himmelts und sternts wie daheim um Johanni!