Жменею, сповна годин…
Жменею, сповна годин, так прийшла ти до мене — я мовив:
Волосся твоє не брунатне.
Ти легко підняла його на шальки страждання, воно було
важче від мене…
Вони прибувають сюди кораблями й вантажать його,
вони пропонують його на ярмарках втіхи —
Ти до мене всміхаєшся знизу, я плачу до тебе із шальки,
що легка, як перше.
Я плачу: волосся твоє не брунатне, вони ллють лиш воду морську,
а ти віддаєш свої коси…
Ти шепочеш: Вони вже заповнили мною весь світ, я — ущелина
в серці твоєму!
Ти мовиш: збери листя літ перед себе — вже час, щоб прийшов ти
мене цілувати!
Листя літ вже брунатне, волосся ж твоє — ані краплі.
Halbe Nacht
Halbe Nacht. Mit den Dolchen des Traumes geheftet in sprühende Augen.
Schrei nicht vor Schmerz: wie Tücher flattern die Wolken.
Ein seidener Teppich, so ward sie gespannt zwischen uns,
dass getanzt sei von Dunkel zu Dunkel.
Die schwarze Flöte schnitzten sie uns aus lebendigem Holz,
und die Tänzerin kommt nun.
Aus Meerschaum gesponnene Finger taucht sie ins Aug uns:
eines will hier noch weinen?
Keines. So wirbelt sie selig dahin, und die feurige Pauke wird laut.
Ringe wirft sie uns zu, wir fangen sie auf mit den Dolchen.
Vermählt sie uns so? Wie Scherben erklingts, und ich weiß es nun wieder:
du starbst nicht
den malvenfarbenen Tod.
Північ
Північ. Кинджалами марень пришпилена до блискітливих очей.
Не корчся від болю: тріпотять, мов полотнища, хмари.
Шовковий килим, так напнули її поміж нас, щоб ми танцювали
від смерку до смерку.
Чорну флейту вони змайстрували для нас із древа живого,
й невдовзі прийде танцівниця.
Пальці, спрядені з піни морської, вкладе нам до ока:
хто тут ще плаче?
Ніхто. І щасливо кружляє вона, й вибухають вогненні литаври.
Перстені вона розкидає, ми кинджалами ловимо їх.
Це наші заручини? Чути дзенькіт і друзки, і я знаю віднині:
ти не вмреш
мальволикою смертю.
Dein Haar überm Meer
Es schwebt auch dein Haar überm Meer mit dem goldnen Wacholder.
Mit ihm wird es weiß, dann färb ich es steinblau:
die Farbe der Stadt, wo zuletzt ich geschleift ward gen Süden…
Mit Tauen banden sie mich und knüpften an jedes ein Segel
und spieen mich an aus nebligen Mäulern und sangen:
„O komm übers Meer!“
Ich aber malt als ein Kahn die Schwingen mir purpurn
und röchelte selbst mir die Brise und stach, eh sie schliefen, in See.
Ich sollte sie rot dir nun färben, die Locken, doch lieb ich
sie steinblau:
O Augen der Stadt, wo ich stürzte und südwärts geschleift ward!
Mit dem goldnen Wacholder schwebt auch dein Haar überm Meer.
Твої коси над морем
Й твої коси ширяють над морем із золотим ялівцем.
З ним біліють вони, відтак я забарвлюю їх у камінноблакитне:
у тон того міста, де наостанок відправлений був я на південь…
Мотуззям в’язали мене й долучали до них ще й вітрило
й плювали на мене з туманних пащек і співали:
«О плинь через море!»
Та я малював, яко човен, крила собі пурпурові
і сам собі бриз надував і вийшов, покіль вони спали, у море.
Я мав би забарвити коси твої у червоне, однак я люблю їх
камінну блакить:
О вираз очей того міста, де впав і відправлений був я на південь!
Із золотим ялівцем твої коси ширяють над морем.
Espenbaum…
Espenbaum, dein Laub blickt weiß ins Dunkel.
Meiner Mutter Haar ward nimmer weiß.
Löwenzahn, so grün ist die Ukraine.
Meine blonde Mutter kam nicht heim.
Regenwolke, säumst du an den Brunnen?
Meine leise Mutter weint für alle.
Runder Stern, du schlingst die goldne Schleife.
Meiner Mutter Herz ward wund von Blei.
Eichne Tür, wer hob dich aus den Angeln?
Meine sanfte Mutter kann nicht kommen.