Один за одним мотоцикли з ревом проносилися крізь ворота. Хтось із хлопців підняв угору великий палець — мовляв, усе гаразд. От і добре — дурман у безпеці, клуб врятовано. Шон із полегшенням зітхнув. Мотоцикли прокотилися подвір’ям повз одноповерховий, подібний до сараю, дерев’яний будинок і зникли у великому гаражі. В сараї був накритий стіл; Свено вирішив, що оборудку слід урочисто обмити. І за кілька хвилин Шон почув звуки музики та радісні вигуки.
— Ось ми й розбагатіли, — радісно розсміявся Шон. — Ти знаєш, звідки ми отримуємо дурман?
Колін нічого не відповів, лише пустив очі під лоба.
Він не знав. І ніхто не знав. Знав лише Свено. Ну, і ті, що у вантажівці, звісно. Так краще — коли ніхто нічого не знає.
— А ось і двійнята приїхали, — сказав Шон, знову відчиняючи ворота.
Мотоцикли наближалися повільно, якось невпевнено заїжджаючи на пагорб.
— Привіт, Жоао, чому затрималися? — почав був Шон, але мотоцикли прокотилися крізь ворота, не зупиняючись.
Він провів їх поглядом — «вершники» зупинилися посеред двору, наче збираючись кинути свої мотоцикли там. Потім перезирнулися, кивнули на відкриті двері гаража й заїхали всередину.
— Ти бачив забрало Жоао? — запитав Шон. — У ньому дірка.
Колін тяжко зітхнув.
— Я не жартую! — вигукнув Шон. — Якраз посередині. Піду дізнаюся, що там насправді сталося в порту.
— Стривай, Шоне…
Але Шон уже рушив. Перебігши через подвір’я, він зайшов до гаража. Двійнята спішилися і стояли спинами до нього, не знімаючи шоломів. Потім один із них підійшов до дверей, які вели з гаража прямо до бенкетної зали, і трохи їх прочинив, неначе спершу бажаючи непомітно для інших подивитися, як проходить гулянка. А Жоао, найліпший приятель Шона, стояв біля свого мотика. Вийнявши магазин зі свого неоковирного, але надійного АК-47, він ніби збирався порахувати, скільки куль залишилося. Шон поплескав його по спині. Приятель, мабуть, не чекав цього, бо аж підскочив від несподіванки і різко обернувся на п’ятах.
— Що сталося з твоїм забралом, Жоао? Мабуть, камінець на ходу влучив, еге ж?
Жоао не відповів, а натомість почав мовчки встромляти магазин назад у свій АК-47. Робив він це з невластивою йому незграбністю. Дивним було і те, що приятель здався Шону вищим, аніж зазвичай. Неначе перед ним стояв не Жоао, а…
— Ах ти ж, сука! — скрикнув Шон, задкуючи й тягнучись до свого пістолета. Він збагнув, що то за діра була в забралі; збагнув, що більше ніколи в житті не побачить свого приятеля. Шон вихопив пістолета, зняв із запобіжника і вже хотів був націлити його на чоловіка, який і досі вовтузився з АК-47, як щось ударило його в плече. Він мимоволі крутнувся і наставив пістолета в напрямку удару. Але там нікого не було. Тільки хлопець у шкірянці «вершників-вікінгів» стояв біля дверей. Та цієї миті рука Шона наче всохла — і він упустив пістолета на підлогу.
— Не здумай писнути, — почувся голос позаду.
Шон знову обернувся.
На нього дивилося дуло АК, а у блискучому забралі шолома він побачив, мов у дзеркалі, що з його плеча стирчить кинджал.
Дафф приставив ствол АК до татуювання на хлопцевому лобі і вдивився в тупе й огидне обличчя. Його палець трішечки натиснув на курок, лише трішечки… Він почув, як сичить його власний подих в обмеженому просторі шолома, а серце несамовито калатає під трохи тіснуватою шкірянкою.
— Даффе, — кинув Макбет, стоячи біля прочинених дверей бенкетної кімнати. — Вгамуйся.
Дафф іще трохи натиснув на курок.
— Припини, — застеріг Макбет. — Тепер наша черга скористатися заручником.
Дафф відпустив курок. Обличчя Шона побіліло, мов крейда. Або від страху, або від втрати крові. Мабуть, і від цього, і від того.
— Ми не шкодуємо… — почав він був тремтячим голосом. Дафф ударив його дулом автомата в татуйований лоб — і на ньому з'явилася вм’ятина, яка на мить побіліла і стала подібною до білого шраму, що тягнувся у Даффа від підборіддя до лоба. А потім заповнилася кров’ю.
— Якщо стулиш пельку, сучий сину, то все буде добре, — пообіцяв Макбет, підходячи.
Вхопивши хлопця за довге волосся, він смикнув назад його голову й приставив лезо другого кинджала до горлянки. А потім підштовхнув його до дверей бенкетної кімнати.
— Готовий? — звернувся до Даффа.
— Не забувай, що Свено — мій, — відповів той, іще раз перевіривши, чи добре сидить у своєму гнізді магазин АК, і рушив слідом за Макбетом та «вершником».
Ударом ноги Макбет розчинив двері й увійшов до кімнати із заручником попереду й Даффом позаду. Усміхнені й гамірливі, «вершники-вікінги» бенкетували за довгим столом у просторій, але заповненій цигарковим димом кімнаті. Всі вони сиділи спинами до стіни, а обличчями — до трьох дверей, які вели з кімнати. Мабуть, це було одним із клубних правил. Дафф швидко оцінив їхню чисельність — близько двадцяти. Гучно бухкала музика. То були «Роллінг Стоунз» зі своєю піснею Jumpin’ Jack Flash.[2]