То була Леді.
Вони надовго злилися в обіймах.
Ця гарна жінка колись була, мабуть, іще гарнішою. Схоже, ніхто не знав точного віку Леді, але вона явно була старшою за Макбетові тридцять три роки. Може, й правду кажуть люди: справжня любов долає всі перешкоди.
А може, й ні.
Банко розвернувся й вирушив у північному напрямі.
За наказом шефа шофер старшого комісара у Файфі звернув з асфальтованої дороги. Під колесами авто захрустів гравій.
— Можете зупинитися тут, решту шляху я пройду пішки, — мовив Дафф.
Шофер загальмував. Настала тиша, і вони почули, як сюрчать коники та шелестять листям дерева.
— Мабуть, вам не хочеться їх будити, еге ж? — спитав Дункан, дивлячись на дорогу, біля якої стояв невеличкий білий будиночок, залитий місячним сяйвом. — І тут я з вами згоден. Нехай наші рідні та близькі сплять у щасливому невіданні та з почуттям безпеки. Гарно у вас тут.
— Дякую. І перепрошую за те, що вам довелося зробити гак.
— Всім нам у житті часто доводиться робити гак і йти в обхід, Даффе. Наступного разу, коли отримаєте наводку, як з цими «вершниками», зробіть гак і зайдіть до мене, гаразд?
— Гаразд.
Дункан потер пальцем підборіддя.
— Наша мета — зробити це місто затишнішим і кращим для всіх нас, Даффе. А це означає, що всі сили добра мають працювати злагоджено і думати про задоволення інтересів усієї громади, а не лише власних.
— Ясна річ. І я хочу сказати, що готовий взятися за будь-яку роботу, якщо вона піде на користь і правоохоронцям, і місту, сер.
Дункан усміхнувся.
— Що ж, у такому разі тепер мені слід подякувати вам, Даффе. Однак ледь не забув…
— Прошу?
— Ви сказали, що чотирнадцятеро «вершників» включно зі Свено — це було значно більше, ніж ви очікували, і що для них самих було б краще послати туди лише двох-трьох людей, аби відігнати вантажівку?
— Так.
— А чи не спало вам на думку, що Свено теж хтось міг дати наводку? Він міг підозрювати, що на нього чекає засідка. Ваші побоювання про витік інформації можуть бути цілком обгрунтованими. Добраніч, Даффе.
— Добраніч.
Дафф рушив до будинку, вдихаючи запахи землі і трави, на яку вже впала роса. Він думав про таку можливість, а тепер її озвучив і Дункан. Витік інформації. «Кріт». І він, Дафф, знайде цього «крота». Завтра ж знайде.
Макбет лежав на боці із заплющеними очима. Поруч чулося її рівномірне дихання, а з казино — басова складова музики, подібна до приглушеного серцебиття. Казино «Інвернесс» працювало цілу ніч, але зараз було вже пізно навіть для найазартніших гравців і найбільш спраглих пияків. Нічні гості розходилися коридорами по своїх номерах. Дехто — сам, дехто — з дружиною. А дехто — в іншій компанії. Леді на це не зважала, якщо жінки-відвідувачки казино дотримувалися встановлених нею неписаних правил: завжди бути розважливими, причепуреними, тверезими, неінфікованими, а насамперед — неодмінно привабливими. Незабаром після знайомства з Макбетом Леді поцікавилася, чому він на них не задивляється. І розсміялася, почувши, що він помічає лише її. Лише згодом збагнула, що це буквально так. Макбетові не треба було роздивлятися довкола, щоб побачити її — ніби нею проштампували сітківку його очей: куди б його не заносило, варто було лише заплющити очі — і ось вона вже тут, прямо перед ним. До Леді в нього нікого не було. Себто траплялися жінки, від яких пришвидшувалося серцебиття, і, звісно, були жінки, чиї серця змушував битися частіше він. Але Макбет ніколи не мав з ними інтимних стосунків. Ну і, звісно, була одна жінка, яка залишила шрам на його серці. Коли Леді про це здогадалася і, сміючись, спитала, чи не послала було доля їй справжнього цнотливця, він розповів їй свою історію. А потім вона розповіла йому свою.
Коштовна шовкова ковдра на ліжку в номері люкс важко тиснула на оголене тіло. Його ніби лихоманило: було водночас і зимно, і парко. Дихання Леді змінилося, і Макбет збагнув, що вона прокинулась.
— Що сталося? — сонно прошепотіла Леді.
— Нічого, просто не спиться.
Вона притулилася до нього й ніжно погладила йому груди і плечі. Час від часу, як от зараз, вони дихали в унісон. Наче були одним організмом, такими собі сіамськими близнятами зі спільними легенями — саме таке відчуття виникло у них після того, як обмінялися своїми історіями, і тоді Макбет збагнув, що вже не самотній.
Її рука ковзнула по його передпліччю, торкнувшись татуювань, потім опустилася до ліктя й нижче, погладивши шрами. Про них він теж їй розповів. Розказав і про Лорреля. Вони взагалі не мали таємниць одне від одного. Втім, то були радше не таємниці, а сумні подробиці, про які він благав її не розповідати. Леді кохала його, і це — все, що він мав про неї знати. Решта не мала значення. Вона була царицею. І її васал слухняно настовбурчився під шовковою ковдрою.