Коли Дафф заповз у ліжко й вмостився біля дружини, прислухаючись до її рівномірного дихання й відчуваючи тепло її спини, то йому здалося, що спогади про нічні події вже почали вщухати. Це місце завжди так діяло на нього, завжди. Вони познайомилися ще тоді, коли він був студентом поліцейського коледжу. Дружина походила з заможної родини із західної частини міста, і хоча спершу її батьки ставилися до Даффа дещо скептично, згодом цей амбітний і працьовитий парубок їм сподобався. Його сім’я теж була респектабельною, — принаймні, так вважав його вітчим. А потім все пішло майже автоматично: одруження, діти, будинок у Файфі, де діточкам не доведеться дихати отруєним повітрям, кар’єра та буденна одноманітність. Дуже багато буденної одноманітності плюс довгі дні в очікуванні підвищення по службі. А час іде. Навіть не йде, а летить. Отак воно завжди буває, нічого не вдієш. Хіба ж вона не була гарною жінкою і хорошою дружиною — розумною, вірною і дбайливою? А він — хіба ж він не був хорошим чоловіком? Хіба не дбав про них, хіба не заощаджував гроші на освіту дітей, хіба не збудував хижку побіля озера? Він був таким, яким був — іншим бути просто не міг. До того ж це не абищо: мати домівку й родину, бо вони забезпечують внутрішній спокій. Родина має власний ритм життя, власні закони, і її мало турбує те, що відбувається поза межами дому. Точніше сказати, анітрохи не турбує. Натомість він потребував отого відчуття реальності або її відсутності — він просто мусив його мати. Хоча би час від часу.
— А, прийшов… — пробурмотіла дружина.
— Повернувся — до тебе й діточок…
— Так, повернувся вночі, — додала вона.
Дафф лежав, прислухаючись до тиші, яка запала між ними. Намагаючись збагнути, чи це на добре, чи на лихе. А потім вона ніжно поклала йому руку на плече. Обережно натиснула кінчиками пальців на його стомлені м’язи там, де її дотик — він знав — принесе полегшення.
Дафф заплющив очі.
І знову побачив оте.
Дощова краплина звисає з кінчика його забрала. Перед ним стоїть навколішки чоловік. Стоїть, не рухаючись. У шоломі з рогами. Дафф хоче щось сказати йому, але не може. Натомість притискає приклад до плеча. Чи не міг би той чоловік хоч трохи поворухнутись?! Краплина ось-ось впаде.
— Даффе, — гукнув Макбет ззаду. — Даффе, облиш…
Краплина впала.
Дафф вистрелив. Потім ще раз вистрелив. І ще раз.
Три постріли.
Чоловік, що стояв перед ним навколішки, упав набік.
І враз настала оглушлива тиша. Дафф присів навпочіпки біля мертвого чоловіка і зняв з нього шолом. Раптом на нього ніби вилили відро крижаної води — то був не Свено. То був молодий хлопець — лежав собі спокійно із заплющеними очима, ніби спав.
Дафф озирнувся на Макбета. Очі наповнилися слізьми. Він був не в змозі вимовити жодного слова, просто похитав головою. Макбет кивнув у відповідь і зняв шолом з другого чоловіка. Теж молодий хлопець. Відчувши, як до горла підкотився клубок, Дафф затулив обличчя руками. Крізь власні ридання йому чулися благання хлопця, подібні до крику чайки над безлюдною долиною:
— Не треба! Я нічого не бачив! Я нікому не скажу! Благаю! Жоден суд присяжних все одно мені не повірить. Я присягнуся, що…
Голос перервався. Тіло плюхнулося на асфальт, почулося тихе булькотіння, а потім все стихло.
Він обернувся. Лише зараз помітив, що другий чоловік був у білій одежі. Вона всотувала кров, що текла з отвору в шиї.
Макбет стояв позаду, тримаючи в руці кинджала. Він важко дихав.
— Отак, — хрипко сказав він і прокашлявся. — Ось я й віддав тобі свій борг, Даффе.
Дафф натиснув пальцями в тому місці, де його дотик мав спричинити біль. Другою рукою затулив чоловікові рота, щоб приглушити крики, і вдавив його у шпитальне ліжко. Чоловік відчайдушно смикав кайданки, якими був прикутий до ліжкового бильця. У денному світлі, яке линуло потоком у вікно, Дафф добре бачив мереживо тоненьких кров’яних судин довкола збільшених від больового шоку чорних зіниць в широко розкритих очах, над якими на лобі виднілася татуїровка «Вершник-вікінг до скону». Середній і вказівний пальці Даффа почервоніли, коли він натиснув на забинтовану рану на плечі. Почулося чвакання — то точилася кров.
«Готовий узятися за будь-яку роботу, якщо вона піде на користь і правоохоронцям, і місту», — подумав Дафф. І знову спитав: