— Це для того, щоб сигналізувати, Макбете: до своїх співробітників ми не ставимося поблажливо. Навпаки. Розбий вікно, вибий двері, нароби багато гармидеру і виведи Коудора в кайданках через парадні двері — щоб усі побачили й розповіли іншим.
Макбет зайшов першим. Притиснувши приклад штурмової гвинтівки до плеча, він швидко оглянув кімнату. Притулився до стіни біля входу до зали. Після різкого сонячного світла надворі його очі поволі призвичаювалися до темряви. Схоже, в будинку були опущені всі штори. Підійшов Банко і рушив далі до зали.
А коли Макбет, відштовхнувшись від стіни, пішов був слідом за ним, сталося несподіване.
Нападник вискочив тихо й хутко із затінку на сходах, вдарив Макбета в груди і перекинув його навзнак.
Макбет відчув на своїй горлянці гарячий подих, але примудрився встромити ствол гвинтівки поміж собою та псом і відбити його писок убік — тож зуби вчепилися не в горло, а в плече. Він заволав від болю: величезний собака з гарчанням рвонув його шкіру та плоть. Макбет спробував було відбити псячу голову, але його вільна рука заплуталася в ремені гвинтівки.
— Банко!
Нібито Коудор ніколи не мав собаки. Інформація щодо цього завжди перевірялася перед подібними операціями. Але, як виявилося, пес у домі був, і був він дужим. Тварина знову намірилася схопити його за горло. Ще мить — і вона перегризе Макбетові сонну артерію.
— Бан…
Раптом пес закляк. Макбет повернув голову й глянув у враз помутнілі очі тварини. А потім тіло собаки обм’якло й гепнулося на нього, мов лантух. Макбет зіштовхнув його з себе й поглянув угору.
Над ним стояв Сейтон, простягаючи руку.
— Дякую, — сказав Макбет і схопився на ноги без допомоги. — А де Банко?
— Вони з Коудором — там, — відповів Сейтон, махнувши рукою в бік зали.
Макбет підійшов до дверей. Штори були вже розсунуті, і в яскравому світлі він побачив лише спину Банко; той стояв, витріщившись на стелю. А над ним пурхав янгол із сонячним німбом, схиливши голову так, наче просив пробачення.
Минула година.
Минула година від тої миті, коли Макбет скомандував «уперед», і до того моменту, коли Дункан зібрав усіх начальників відділів та підрозділів у великій залі засідань в управлінні поліції.
Дункан вийшов на трибуну й поклав на неї якісь папери. Дафф знав, що начальник підготував нотатки, аби сказати саме те, що хотів, але неодмінно відійде від тексту, якщо буде потреба, і відповідно до обставин. І не тому, що старший комісар не вмів контролювати свої емоції, аж ніяк. Дафф знав, що Дункан завжди тримав свої слова під контролем, був людиною рівною мірою емоційною й раціональною; говорив те, що відчував, і відчував те, що говорив. Людиною, яка розуміла себе, а отже, й інших теж. Він був лідером. Людиною, яка здатна вести за собою. Людиною, якою дуже хотів стати Дафф, бо вважав себе спроможним.
— Усі ви знаєте, що сталося, — тихо й серйозно мовив Дункан, але здалося, що ці слова він викрикнув. — Я просто хотів провести стислий інструктаж перед прес-конференцією, яка відбудеться сьогодні пополудні. Проти одного з наших найповажніших співробітників, інспектора Коудора, висунуте серйозне звинувачення в корупції. На поточний момент виглядає так, що ці підозри підтверджуються. У світлі його тісних зв’язків з «вершниками-вікінгами», проти яких ми вчора провели успішну операцію, виникла серйозна небезпека, що він, зважаючи на ситуацію, може спробувати знищити докази своєї вини або втекти. З цієї причини сьогодні о десятій ранку я наказав спецназу заарештувати інспектора Коудора і виконати цей наказ негайно.
Дафф сподівався, що начальник згадає його ім’я, але добре усвідомлював, що Дункан не розголошуватиме подробиць. Бо, працюючи в поліції, міцно засвоюєш принаймні одну річ: правила є правила, навіть неписані. Тому він дуже здивувався, коли Дункан відвів погляд від нотаток і сказав:
— Інспекторе Макбете, підійдіть, будь ласка, і дайте нам стислий звіт про арешт.
Дафф обернувся, з подивом дивлячись, як його колега пробирається поміж стільцями до трибуни. Запрошення явно застало зненацька і його. В подібних випадках старший комісар, зазвичай, нікому не делегував своїх обов’язків. Здебільшого він стисло й по-діловому викладав власну точку зору, а потім завершував засідання, щоб кожен міг швидше повернутися до функціональних обов’язків, аби зробити місто комфортнішим для життя.
Макбет виглядав зніченим і знервованим. Він і досі був у чорній спецназівській уніформі, але через розстебнуту застібку-блискавку на шиї можна було побачити яскраво-білу пов’язку на правому плечі.