— Так, — підтвердив Дафф. — Макбету можна довіряти. Але насамперед він — добрий фахівець. Сподіваюся, це було добре видно сьогодні з його виступу на нараді.
— Згоден, — сказав Дункан. — Саме тому я й викликав його до трибуни: щоб побачити, як він впорається з несподіваним завданням. За цим столом ми всі одностайно зійшлися на тім, що сьогодні Макбет продемонстрував повагу полісмена-практика до встановленої процедури звітності. А ще він виявив істинно лідерську якість — здатність сповнювати ентузіазмом і надихати. «Коудор і досі там висить, бо він був продажним поліцейським».
Присутні приглушено засміялися з того, як Дункан зімітував Макбетів грубий простонародний діалект.
— Якщо він справді має ці якості, — продовжив Дафф, хоча внутрішній голос підказував йому не казати цього, — то виникає запитання: чому після закінчення поліцейського коледжу він ані на крок не просунувся по службі?
— I то правда, — відказав Леннокс. — Але річ у тім, що це найсильніший аргумент на користь Макбета, — він розсміявся недоречним верескливим сміхом. — Жоден із тих, хто сидить за цим столом, не обіймав високих посад за часів попереднього старшого комісара. Бо ми, як і Макбет, не брали участі у грі, не брали хабарів. Мої добре поінформовані джерела запевняють на всі сто відсотків, що кар’єра Макбета не відбулася саме через те, що він відмовлявся від хабарів.
— Тоді ви самі відповіли на своє запитання, — видавив із себе Дафф. — І ви, звичайно ж, взяли до уваги його стосунки з власницею казино.
Малкольм поглянув на Дункана. Отримав від нього схвальний кивок і заговорив.
— Зараз відділ боротьби з економічними злочинами перевіряє підприємства, які процвітали за попередньої адміністрації, і в цьому плані виконав ретельну перевірку казино «Інвернесс». Висновок однозначний: робота казино «Інвернесс» є взірцевою щодо ведення бухгалтерії, сплати податків та умов роботи найманих працівників. Що зазвичай є нетиповим для гральних закладів. Зараз фахівці відділу пильно придивляються до картярства в «Обеліску», — додав Малкольм, криво посміхнувшись. — І смію вам відверто сказати, що там зовсім інший коленкор. Далі буде, як то кажуть. Отже, якщо коротко, ми не маємо претензій до Леді та її закладу.
— Макбет походить зі східної частини міста, де живе робочий люд, і тому він в певному сенсі чужинець, тоді як усі ми тут присутні належимо до еліти, — зауважив Дункан. — Відомо, що ми протистояли Кеннету і уособлюємо культурні зміни у правоохоронних органах, але не секрет, що ми навчалися у приватних закладах і походимо з привілейованих родин. Тож, як на мене, це хороший сигнал, що в поліції, в поліції нашого міста обійняти найвищу посаду може кожен, попри своє походження та зв’язки, якщо він є працьовитим та чесним, наголошую — саме чесним.
— Слушна думка, сер, — погодився Леннокс.
— Гаразд, — резюмував Дункан, стиснувши долоні. — Даффе, ви хочете щось додати?
А чи бачили ви шрами на його руках?
— Даффе?
А чи бачили ви шрами на його руках?
— Щось не так, Даффе?
— Та ні, сер. Я не маю, що додати. Впевнений, що Макбет — це правильний вибір.
— От і добре. Тоді дозвольте мені подякувати всім за участь у нараді.
Макбет вдивлявся у червоний сигнал світлофора крізь двірники, що рухалися туди-сюди по лобовому склу «Вольво PV544», який належав Банко. Авто було маленьке, як і сам Банко, значно старше за сусідні автомобілі, але надійне й у доброму стані. Було щось таке в дизайні цієї машинки, особливо у зробленому виступом капоті та випуклій нижній частині, що робило її подібною до реліктів довоєнної доби. Але, за словами власника, всередині та під капотом машинки було все, чого людина потребувала від сучасного авто. Двірники насилу справлялися з дощем, а потоки води нагадували Макбету розплавлене скло. Перед ними через дорогу перебіг якийсь хлопчик у промоклому пальті, і Макбет помітив, як зелений чоловічок на світлофорі для пішоходів змінився червоним. Наче тіло людини, залите кров’ю з голови до п’ят. Макбет аж здригнувся.
— Що таке? — спитав Банко.
— Та, мабуть, у мене температура, ввижається всіляка дурня, — відповів Макбет.
— Галюцинації та видіння, — похитав головою Банко. — Мабуть, це грип. Нічого дивного. Вчора мокнув цілісінький день, а сьогодні ще й собака вкусив.
— До речі, про пса. Ви дізналися, звідки він узявся?
— Дізналися тільки, що той пес не належав Коудору. Напевне, вскочив крізь відчинені двері веранди. Цікаво, від чого він помер.