— Він із ним народився, — відповів Макбет. — До речі, ми приїхали: ось уже і школа. Дивись, не бешкетуй.
— Авжеж, дядьку Маку.
Прізвисько «дядько» з’явилося тоді, коли Флінс був іще малим, а тепер він користався ним здебільшого іронічно. Та коли Макбет провів поглядом хлопця, який чимдуж кинувся під дощем до воріт поліцейського коледжу, у нього все одно потеплішало на душі.
— Гарний хлопець, — мовив він.
— Тобі треба завести власних дітей, — пробурчав Банко, від’їжджаючи від бордюру. — Діти — це подарунок на все життя.
— Знаю, але моїй Леді вже запізно мати дітей.
— То знайди когось молодшого. Жінку свого віку.
Макбет нічого не відповів, задумливо дивлячись у вікно.
— Коли я побачив на світлофорі червоного чоловічка, то подумав про смерть, — сказав він.
— Маєш на увазі Коудора? — спитав Банко. — До речі, я говорив з Ангусом, коли той стояв, витріщившись на Коудора, який висів у зашморгу.
— Якісь релігійні медитації?
— Та ні. Він сказав, що до нього не доходить, чому багаті й привілейовані люди накладають на себе руки. Навіть якби Коудора вигнали з роботи і йому було б непереливки, то все одно він міг би жити довго й безтурботно, бо вже встиг добре влаштуватися в житті. Мені довелося пояснити хлопцеві, що багаті й привілейовані накладають на себе руки саме через те, що раптово спотикаються й падають. Через розпач, спричинений думкою про те, що решту життя вже не зможуть прожити відповідно до своїх сподівань. Саме тому дуже важливо не мати великих сподівань, починати помалу і не добиватися успіху змолоду. Треба сходити на вершину згідно з планом — я правильно кажу?
— Ти обіцяєш своєму синові життя, краще за своє власне, якщо він вивчатиме право.
— Сини — це інше. Вони — наче продовження нашого життя. Їхнім завданням є продовжити планове стабільне сходження.
— То не був Коудор.
— Що?
— Не про Коудора я думав.
— А про кого?
— Про одного з тих молодих хлопців на сільській дорозі. Він був… — мовив Макбет і відвернувся до вікна —… він був геть увесь червоний. Просякнутий кров’ю.
— Не думай про це.
— Холоднокровно вбитий…
— Холодно… — ти про що?
Макбет тяжко зітхнув.
— Оті двоє на дорозі до Форресу… Вони здались. Але Дафф все одно застрелив хлопця, того, що був у шоломі Свено.
Банко скрушно похитав головою.
— Я так і знав, що сталося щось подібне. А другий хлопець?
— Він був свідком, — Макбет скривив лице у болісній гримасі. — Вони втекли з гулянки, а тому на ньому була лишень біла сорочка та білі штани. Я витягнув свої кинджали. Він почав був проситися, бо здогадався, що на нього чекає.
— Далі я слухати не хочу.
— Я став позаду нього. І не наважився цього зробити. Так і стояв, заклякнувши, з кинджалом у піднятій руці. Але потім поглянув на Даффа. Він сидів, затуливши обличчя руками, і ридав як мала дитина. Тієї миті я і вдарив хлопця кинджалом.
Вдалині почувся звук сирени. Показалася пожежна машина. «Що там, в дідька, може горіти під таким дощем?» — подумав Банко.
— Не знаю, може це сталося тому, що вся його одіж промокла під дощем, — продовжив Макбет, — але він швидко геть увесь укрився кров’ю. І сорочка, і штани. А лежачи на асфальті з витягнутими убік руками, він нагадав мені чоловічка на світлофорі: «Зупиніться. Стійте».
Вони проїхали мовчки повз вхід до гаража під управлінням поліції. Там були місця лише для машин старших офіцерів. Банко звернув на стоянку позаду будівлі. Зупинив авто і вимкнув двигун. Стало чути, як дощ лупцює дах автомобіля.
— Я розумію, — тихо вимовив Банко.
— Що ти розумієш?
— Дафф знав: якщо заарештувати Свено і він постане перед пожадливим продажним суддею, то скільки отримає? Два роки? Три? Повне виправдання? Добре розумію й тебе.
— Правда?
— Так. Скільки б років отримав Дафф, якби поплічник Свено свідчив проти нього? Двадцять років? Двадцять п’ять? Ми в поліції маємо самі про себе дбати. Бо ніхто інший цього не зробить. А ще важливішим є те, що черговий скандал з поліцією завдав би їй величезної шкоди саме тоді, коли новопризначеному старшому комісару начебто вдалося повернути громадськості хоча б дещицю віри в закон і порядок. Маєш бачити події в ширшій перспективі. Інколи жорстокість стає на бік добра, Макбете.
— Можливо…
— Спробуй більше не думати про це, друже.
Вода, що заливала лобове скло автомобіля, спотворювала обриси будівлі управління поліції поперед ними. Банко й Макбет сиділи не рухаючись, наче мали перед тим, як вийти з авто, перетравити все сказане.