— А як там твоя Леді з казино — і досі про тебе дбає? — поцікавилася Стрега.
Банко помітив, як Макбет враз напружився. Йому спало на думку, що ця Стрега дуже хотіла, аби її вважали жінкою. Макбет зневажливо пирхнув, збирався був щось сказати, але передумав. Переніс вагу з однієї ноги на іншу. Знову розкрив рота — і знову нічого не спромігся сказати. А потім обернувся і, широко ступаючи, рушив до входу в поліцейське управління.
Висока жінка провела його поглядом.
— Банко, а тобі не цікаво дізнатися, що приготувало майбутнє тобі?
— Ні, — відказав Банко й рушив слідом за Макбетом.
— Або твоєму сину Флінсові?
Банко враз завмер, мов укопаний.
— Гарний, працьовитий хлопець, — вела далі Стрега. — І Геката обіцяє, що якщо він та його батько поводитимуться як слід і дотримуватимуться правил гри, то через відповідний час він також стане старшим комісаром.
— Заплановане поступове підвищення, — додала вона. А потім, злегка вклонившись, обернулась і вхопила своїх сестер під руки: — Ходімо, дівчата.
Широко розкритими очима дивився Банко, як химерна трійця дійшла до управління поліції й звернула за ріг будинку. Ці жінки здавалися настільки чужорідними й недоречними, що, коли щезли, він мимоволі спитав самого себе: а чи справді вони тут були?
— Щось багато нині психів пришелепуватих на вулицях розвелося, — зауважив Банко, наздогнавши Макбета у фойє перед столом для реєстрації.
— Нині? — спитав Макбет, натискаючи кнопку ліфта. — Пришелепуваті психи почувалися чудово в цьому місті завжди. Ти помітив, що у тих дам були охоронці?
— Невидима армія Гекати?
Двері ліфта ковзнули й розчинились.
— Даффе, — мовив Макбет, відступаючи убік. — Як же ж тепер…
— Привіт, Макбете й Банко, — привітався блондин, широко крокуючи повз них до вихідних дверей.
— Боже милосердний, — мовив Банко. — Він точно у стресовому стані.
— Так завжди буває, коли тебе призначають на високу посаду, — усміхнувся Макбет. А потім зайшов до ліфта й натиснув кнопку підвалу. Там розташовувався спецназ.
— А ти помітив, що у Даффа завжди риплять черевики?
— Це тому, що він завжди купує завелике взуття, — пояснив Макбет.
— А навіщо?
— Та хтозна, — знизав плечима Макбет, устигши притримати двері перед носом у полісмена, який підбіг до ліфта від столу реєстрації.
— Щойно мені зателефонували з кабінету старшого комісара, — сказав захеканий полісмен. — Наказали, щоб я покликав вас нагору, коли ви прибудете.
— Ясно, — мовив Макбет, відпускаючи двері.
— Якась халепа? — запитав Банко, коли двері ліфта зачинились.
— Та мабуть, — відповів Макбет, натискаючи кнопку четвертого поверху. Він відчув, як засвербіли шви у нього на плечі.
5
Леді йшла через ігрову кімнату. Світло з величезних люстр м’яко падало на столи з темно-червоного дерева, за якими люди грали в блекджек та покер, на зелений велюр, де пізніше, ближче до опівночі, затанцюють кості, та на подібний до мінарету гострий золотий шпиль у центрі рулетки. Люстри були зменшеними копіями 4,5-тонної люстри палацу Долмабахче у Стамбулі, а шпиль, націлений з середини стелі на рулетку, був таким самим, як на рулетці. Люстри кріпилися тросами до балок мезоніну таким чином, що кожного понеділка їх можна було опускати для чищення скла. Це була одна з тих технічних подробиць, які не цікавили більшість відвідувачів. Так само, як і маленькі вишукані лілії, які господиня вшила в товстий поглинаючий звуки килим темно-червоного кольору, придбаний в Італії за грубенькі гроші. Проте Леді було не байдуже до симетричних шпилів, і лише вона одна знала, що знаменували собою лілії. І цього було достатньо. Це належало їй.
Круп’є, мов за командою, виструнчувалися, коли Леді проходила повз них. Вони добре зналися на своїй роботі, були вмілими й розважливими, шанобливо ставилися до клієнтів, але в разі потреби виявляли рішучість і твердість. Круп’є мали добре доглянуті нігті та руки, гарні зачіски й були вдягнуті в бездоганну елегантну червоно-чорну уніформу казино «Інвернесс». Щороку фасон форми мінявся, і шилася вона на замовлення для кожного члена персоналу. А найголовніше — круп’є були чесними. Леді не просто припускала це, вона це бачила й чула. Бачила в очах відвідувачів, у мимовільних посіпуваннях м’язів облич, випадкових рухах та театральних невимушених позах. Чула в найменших відмінностях тремтіння голосових зв’язок. Вона мала загострену внутрішню чутливість, успадковану від матері та бабці. Однак тоді як у старості ця загострена чутливість завела матір та бабцю в моторошні сутінки безумства, Леді користувалася нею для того, щоб виявляти нечесність та недобросовісність і позбуватися їх. Починаючи з важкого дитинства й донині. Ці інспекційні обходи мали подвійну мету. Насамперед — завжди тримати персонал у тонусі, аби щодня і щоночі підлеглі демонстрували вміння та вигляд, принаймні, на категорію вищі, ніж у персоналу «Обеліску». І, звісно, — викривати нечесність і недобросовісність. Навіть якщо вчора люди були чесними й шанобливими, завтра вони могли змінитися, бо люди, подібно до глини, формуються конкретними обставинами, мотивами та вказівками; завтра вони могли би з радісним ентузіазмом робити те, про що навіть подумати не могли ще вчора. Так, це було єдиним чітко визначеним фактором, незмінно присутнім чинником: людина має пожадливе серце. Леді добре це знала. Бо й сама таке серце мала. Вона то проклинала своє серце, то вихваляла, радіючи, що має саме таке, а не інакше. Бо саме воно принесло їй багатство, але водночас воно ж і позбавило її всього. Але що зробиш: саме таке серце билося в її грудях. Нічого не можна було змінити чи зупинити, можна було лише йти за його покликом.