Леді кивнула знайомим, що зібралися довкола рулетки. То були постійні клієнти. Кожен із них мав свою причину приходити сюди. Дехто хотів розслабитися й відволіктися після напруженого робочого дня, а інші, навпаки, — напружитися після нудної праці. Були й такі, хто не працював взагалі, зате мав багацько грошей. Ті, які не мали ані роботи, ані грошей, опинялися в «Обеліску», де завсідників частували безкоштовною вечерею, якщо вони грали у гру, складнішу за «500». Завжди траплялись ідіоти, що вірили в якусь систему, котра начебто мала забезпечити їм великі виграші у віддаленій перспективі; ця порода телепнів ніби ось-ось мала вимерти, але, як не дивно, ніколи не переводилася й не вимирала остаточно. Були також і ті — хоча про це жоден власник казино не насмілився б сказати вголос, — хто утворював міцну основу їхнього бізнесу. Ті, які не могли не приходити. Кого тягло сюди, бо вони не могли зупинитися й ризикували всім, ризикували вдень і вночі, заворожені кулькою рулетки. Та кулька гасала по блискучому диску, наче маленька Земля, захоплена гравітаційним полем Сонця. Сонця, яке дарувало їм щоденне життя, але врешті-решт спопеляло їх згідно з невідворотними законами фізики. То були ігрові наркомани. Саме вони забезпечували Леді її хліб з маслом.
Згадавши гравців-наркоманів, Леді поглянула на годинник. Був іще ранній вечір, але їй хотілося, щоб за столами побільшало клієнтів. Повідомлення з «Обеліску» свідчили, що той продовжував забирати в неї бізнес попри те, що вона вклала великі гроші в дизайн інтер’єру, в кухню та облаштування готельних кімнат. Дехто думав, що через високі ціни та чималі інвестиції вона може розоритися, бо «Обеліск», який функціонував ось уже три роки, утвердився у свідомості людей як раціональна альтернатива «Інвернессу», але вона не хотіла знижувати ані стандартів, ані витрат. Ті, хто так гадав, погано знали Леді. Вони не знали, що головним для неї був не фінансовий результат, а ексклюзивний статус закладу. Він мав бути не лише елегантнішим за «Обеліск», а і кращим за нього в будь-якому аспекті. Казино «Інвернесс» мало бути таким закладом, у якому клієнти могли би показати себе, місцем, з яким вони хотіли би, щоб їх асоціювали. А вона, Леді, мала бути такою персоною, поруч з якою всім би хотілося показатися і з якою всі бажали би асоціюватись. Люди грошовиті приходили саме сюди; політики з горішнього ешелону влади, актори, спортсмени із зіркового небозводу, письменники, світські левиці, денді та інтелектуали — всі приходили до столу Леді, шанобливо вклонялися, цілували їй руку, з усмішкою вислуховували її ввічливу відмову на їхнє так само ввічливе прохання надати гральний кредит і з вдячністю приймали безкоштовний коктейль «Кривава Мері». Не важливо, прибуток чи збиток, — вона доклала стільки зусиль не для того, щоб стати господинею затрапезного борделю на кшталт «Обеліску» — тож нехай туди ходять усілякі покидьки, яких вона аж ніяк не хотіла бачити під люстрами казино «Інвернесс». Справжніми люстрами. Але часи дійсно змінилися. Кредитори почали ставити незручні запитання. І її відповідь їм не подобалася: вона вважала, що «Інвернесс» потребує не дешевих спиртних напоїв, а більшої кількості більших за розміром люстр.
Утім, цієї хвилини Леді не думала про бізнес. Вона думала про власну залежність, схожу на наркотичну. І про те, що Макбета ще й досі нема. Він завжди попереджав її, що може запізнитись. А те, що трапилося під час облави на Свено, явно сильно вплинуло на нього. Макбет мовчав, але жінка це відчувала. Інколи він бував навдивовижу жалісливим — принаймні їй так здавалось. І це — чоловік, який на її очах убив людину. Вона бачила його зважену рішучість перед убивством, бачила, з якою холодною вправністю він його здійснив, бачила, що в його посмішці після вбивства не було ні грана розкаяння.