— Платня там гірша, — пояснила вона. — Зате можна довше прожити.
— Ти й досі кашляєш?
— Тільки коли дощить.
— Значить, тобі слід частіше бувати на сонці. Ну, як — підемо на прогулянку в неділю?
За півроку Банко зайшов до ювелірної крамниці і спитав у Віри, чи не мають вони відповідної обручки. Вона настільки отетеріла, що він аж засміявся.
Після одруження молодята перебралися до тісної двокімнатної квартирки з сусідами, які жили на першому поверсі. Вони нашкребли грошей на нове ліжко, на якому спали, кохалися і на якому він лежав тепер. Зважаючи на сусідів, Віра, яка була жінкою пристрасною, але сором’язливою, стримувала оргазм, чекаючи потяга. Коли ж потяг котився повз них, гуркочучи так, що здригалися стіни та гойдалися лампочки на стелі, вона давала волю своїй пристрасті і кричала, встромляючи нігті йому у спину. Так само вона вчинила й тоді, коли народжувала Флінса в цьому самому ліжку: дочекалася потяга, закричала, впившись нігтями собі в руку, і вичавила із себе сина.
Наступного року вони викупили приміщення на першому поверсі, щоб мати більше місця. Тепер їх було троє і могло бути значно більше. Однак п’ять років потому їх лишилося тільки двоє: хлопець і батько. Причиною смерті стали її легені. Лікарі винуватили забруднене повітря, бо всі фабричні токсини притискалися до землі атмосферними фронтами, які постійно важкою лядою висіли над містом. А її легені вже й без того були уражені й ослаблені… Банко звинувачував себе. Вони не змогли нашкребти достатньо грошей, щоб перебратися до Файфа й оселитися на сонячному боці тунелю або ще кудись, де більше сонця й свіжого повітря, яким можна безпечно дихати.
А тепер вони мали надто багато місця. Знизу долинали звуки радіо, і він знав, що там Флінс виконує домашнє домашнє завдання. Флінс був сумлінним, намагався все робити якнайкраще. Ті, кому шкільне навчання і перші кроки в житті давалися легко, часто втрачали ентузіазм, коли жити ставало важче. І тоді свій шанс отримували такі учні, як Флінс — призвичаєні до дисципліни та свідомі того, що навчання потребує зусиль. Так, у нього все буде добре. А потім — хтозна — може, хлопець зустріне дівчину й утворить з нею нову сім’ю. Тут, у цьому самому будинку. Можливо, справді настають нові, кращі часи. Можливо, вони зможуть іще більше допомагати Дункану саме тепер, коли Макбет очолив відділ боротьби з організованою злочинністю в їхньому місті. Ця новина стала величезною несподіванкою як для Банко, так і для всього поліцейського управління. Там, у підвальному приміщенні спецназу, Рікардо прямо так і сказав, що не уявляє собі Макбета й Банко за робочими столами в костюмах із краватками. Чи за світською розмовою на вечірках зі старшим комісаром, депутатами міськради та іншими аристократами. Втім, поживемо — побачимо. Чого-чого, а сили волі їм не забракне. Можливо, саме зараз настав час таких людей, як Макбет, проявити себе, людей, які знають, що таке тяжка праця й дисципліна.
В управлінні поліції не лишилося нікого, крім Даффа, хто знав би про колишню пристрасть Макбета до «спіду» в підлітковому віці, знав би, до якого безумства ця пристрасть його довела, яким безповоротно пропащим його вважали. Банко був на чергуванні і, обходячи під рясним дощем вулиці, натрапив на хлопця, який лежав, скоцюрбившись, у повній «відключці» на лавці автобусної зупинки. Банко розбудив його і хотів був прогнати із зупинки, але щось в очах хлопця його зупинило. Було щось таке в його обережних рухах, коли він підводився з лавки, було щось таке в його стрункому невеликому тілі, що змусило Банко не марнувати зусиль і не проганяти його. Відчувалося, що у хлопцеві дещо тільки-но зародилося й почало розвиватись. Те, що ще можна було врятувати. Тієї ночі Банко забрав п’ятнадцятирічного підлітка до себе додому і дав йому суху одіж. А потім Віра нагодувала його і вклала спати. Наступного дня, у неділю, Віра, Банко і хлопець подалися на той бік тунелю, вийшли на сонце з протилежного боку й довго гуляли зеленими пагорбами. Спершу Макбет сильно заїкався, а потім — вже менше. Він виріс у сиротинці і мріяв працювати в цирку. Показав, як вміє жонглювати, а потім відійшов на п’ять кроків від високого дуба й метнув у нього складаний ножик Банко. Ножик уп’явся в кору й забринів. Хлопцеві було значно важче показати шрами на передпліччях і розказати про них. Це сталося дещо пізніше, коли він збагнув, що Банко та Вірі можна довіряти. Він розповів їм, що почав колотися після того, як утік із дому, але не розповів, як усе це почалося та чому. А потім були нові зустрічі, нові недільні прогулянки й нові розмови. Але найкраще Банко запам’ятав одну з найперших їхніх зустрічей, коли Віра пошепки сказала йому: «Давай народимо сина, схожого на нього». А чотири роки потому Банко радісно й гордо відвів Макбета до поліцейського коледжу; Флінсу було тоді три роки, і саме три роки минуло з того часу, як Макбет «зав’язав».