— Незабаром почнемо, — сказав Дафф. Тепер його голос прозвучав упевненіше. — Дочекаємося, коли вони обміняються дурманом та грошима, — і вперед.
Люди в напівтемряві мовчки закивали головами. Вони знали план дій до найдрібнішої деталі, але розраховували максимум на п’ятьох кур’єрів. Невже хтось попередив Свено про можливе втручання поліції?
— Ти відчуваєш запах? — пошепки спитав Сейтон, ставши поруч.
— Який запах?
— Запах їхнього страху. — Сейтон заплющив очі; його ніздрі тремтіли. Дафф втупився поглядом у дощову ніч. Чи пристав би він зараз на пропозицію Макбета щодо групи спецназу? Він провів по скісному білому шраму довгими пальцями. Тепер це вже не мало значення, він мав самостійно впоратися — давно чекав такої нагоди. Свено — тут, а Макбет і спецназівці сплять по домівках.
Макбет позіхнув, лежачи на спині. Прислухався до барабанного дробу дощових крапель. Відчув, що тіло заклякло, і перевернувся на бік.
Сивочолий чоловік підняв брезент, заповз усередину й сів у темряві, тремтячи від холоду й матюкаючись.
— Що, змок, Банко? — спитав Макбет, притиснувши долоні до шорсткого руберойду, на якому лежав.
— Для мене, старого ревматика, мешкати в цьому триклятому місті — це просто капець. Треба вийти на пенсію й перебратися до села. Купити маленький будиночок у Файфі або десь неподалік і сидіти собі на веранді під сонцем, слухаючи, як гудуть бджоли та цвірінькають пташки.
— …замість того, щоб сидіти посеред ночі на даху у вантажному порту. Жартуєш, старий?
Вони розсміялись.
Банко увімкнув ліхтарик, вмонтований у ручку.
— Поглянь-но, що я хотів тобі показати.
Макбет посвітив ліхтариком на креслення, яке передав Банко.
— Оце багатоствольний кулемет Гатлінга, про який ти казав. Красива штука, еге ж?
— Річ не в зовнішньому вигляді, Банко.
— Покажи його Дункану. Поясни, що це саме те, чого потребує спецназ. І якомога скоріше.
Макбет зітхнув.
— Він йому не потрібен.
— Скажи Дункану, що ми програємо, якщо Геката і «вершники» матимуть потужнішу зброю, ніж ми. Поясни, чого вартий скоростріл Гатлінга. Розтлумач, на що здатні два скоростріли!
— Дункан не погоджується на жодне підсилення нашої вогневої потуги, Банко. І гадаю, що має рацію. Відтоді, як його призначили начальником, кількість перестрілок зменшилася.
— Злочинність і досі зменшує кількість мешканців у місті.
— Але це лише початок. Дункан має план. І хоче все робити відповідно до закону і по справедливості.
— Ясна річ, я й не заперечую. Дункан — хороша людина, — з досадою простогнав Банко. — Але й вельми наївна. Тоді як з оцією штукою ми змогли би швидко очистити…
Їхню розмову перервав легкий стук по поверхні брезенту.
— Вони почали розвантаження, сер, — сказав хтось, злегка шепелявлячи.
То був молодий хлопець, новий снайпер спецназу на ім’я Олафсон. Разом з ним і ще одним молодим полісменом Ангусом їх було лише четверо, але Макбет знав, що всі двадцять п’ятеро спецназівців без вагань погодилися б сидіти з ним отут у засідці під холодним дощем.
Макбет вимкнув ліхтарика, віддав його Банко і засунув креслення до кишені своєї чорної спецназівської шкірянки. Потім відхилив край брезенту і підповз по-пластунськи до краю даху.
Банко теж підповз і завмер поруч.
Перед ними у світлі прожектора над палубою «Ленінграда» колихалася доісторичного вигляду вантажівка захисного зеленого кольору.
— Це — ЗІС-5, — прошепотів Банко.
— Іще з воєнних часів?
— Еге ж. «С» означає «Сталін». Що скажеш?
— Скажу, що «вершники» мають більше людей, ніж нарахував Дафф. Свено явно нервує.
— Гадаєш, він підозрює, що поліції дали наводку?
— Якби підозрював, то не приїхав би. Він боїться Гекати. Геката має більші вуха та очі, ніж ми.
— То що ж нам тепер робити?
— Сидіти і спостерігати. Може, Дафф спроможеться з усім впоратися сам. У такому разі ми не будемо втручатися.
— Невже хочеш сказати, що витяг оцих пацанів у мокру ніч, щоб вони лише сиділи і спостерігали?
Макбет пирснув:
— Це було добровільне завдання, до того ж я попередив, що воно може виявитися нудним.
Банко похитав головою.
— Ти маєш забагато вільного часу, Макбете. Тобі треба завести сім’ю.
Макбет застережливо підняв угору руки. На широкому й бородатому смаглявому обличчі блиснула усмішка.
— Ти та хлопці — оце і є моя сім’я, Банко. Чого мені ще треба?
Олафсон та Ангус весело захихикали позаду.
— І коли ти вже подорослішаєш, хлопче? — розпачливо пробурмотів Банко, витираючи воду з прицілу своєї гвинтівки «Ремінгтон-700».