Наполовину оглухлий, Дафф переступив через поріг у темряву.
У повітрі кружляла якась гидота, і Дафф вдихав її й випльовував. Йому здалося, що перед ним виструнчилися люди. Страшенно смерділо перхлоретиленом. Вільною рукою Дафф намацав біля дверей вмикач. Люди перед ним виявилися стояками з піджаками та пальтами, накритими пластиковими чохлами з бирками, на яких були вказані прізвища і дати. В одному з чохлів зяяла величезна діра — то Дафф прострелив шубу, хутром якої тепер дихав. Він зупинився, прислухався, але не почув нічого, крім гудіння машини для сухої чистки, яка стояла під стіною. А потім почулося дзеленчання, наче хтось дзвонив у двері. Дафф кинувся на стіну стояків і, розгрібаючи їх навсібіч, пробився вперед, а потім крізь двері проник до тильної сторони приміщення, де на нього витріщилися двоє переляканих китайців. Він вискочив повз них на вулицю. Подивився ліворуч і праворуч. Суботня товкотнеча вже почалася. Якийсь чоловік наштовхнувся на Даффа, і він ледве не впав. Дафф виматюкався, а чоловік вибачився й пішов собі далі по тротуару.
Позаду нього почувся сміх. Дафф обернувся й побачив волоцюгу в брудному дранті. Він сміявся, роззявивши рота з пеньками зубів.
— Вас, мабуть, обікрали, пане?
— Так, — відповів Дафф. — Мене щойно обікрали.
38
Леннокс стояв біля входу до шпиталю разом із Касі. Зиркнув на кіоск, де Тортел штовхався у черзі, щоб купити цигарки. Потім зосередив увагу на автомобільній стоянці. Вуличний ліхтар освітлював інтер’єр лімузина Тортела. Відстань до нього становила десь метрів зі сто. Приблизно стільки ж, скільки до даху багатоповерхової автостоянки, розташованої ліворуч. Леннокс мимоволі здригнувся. Ясна погода іноді супроводжувалася нечастим для цих країв північно-східним вітром, який приносив із собою холод. Якщо цей вітер дутиме ще якийсь час, то небо повністю очиститься від хмар. У місячному сяйві Олафсон, мабуть, зміг би вцілити в Тортела з будь-якої відстані, але за планом це мало статися в темряві на автостоянці під одним із ліхтарів.
Леннокс знову поглянув на свого годинника. Холод в’їдався в тіло, і він закашлявся. Його легені! Він не виносив сонця, не виносив і холоду. Чого бажав Господь, пославши на землю його — самотнє стражденне серце без панцира, беззахисного равлика без оболонки?
— Дякую, що нам допомогли.
— Прошу? — Леннокс обернувся до хлопця.
— Дякую, що врятували мого татка.
Леннокс уп’явся очима в Касі. На хлопцеві була така сама синя джинсова куртка, як і в його сина. А наступна думка прийшла сама собою, і Леннокс не зміг її зупинити. Ось перед ним хлопчина, трохи старший за його сина. Невдовзі він втратить свою матір. І батька. Хлопець каже, що все буде добре, якщо у нього лишиться хоча б один із батьків.
— Ну що, ходімо? — спитав Тортел, пихнувши цигаркою, яку щойно купив.
— Так, ходімо, — мовив Леннокс.
Перейшовши на той бік дороги, вони вийшли на автостоянку. Леннокс ішов ліворуч від Тортела. Касі — за кілька метрів попереду. Все, що мав зробити Леннокс, це зупинитися, коли вони зайдуть у кружало світла під першим ліхтарем, аби не потрапити на лінію прицілу, а решту мав здійснити Олафсон.
Раптом Леннокс відчув химерне оніміння в язиці та пальцях рук і ніг.
— Вони йдуть, — сказав Сейтон, опускаючи бінокль.
— Бачу, — прошепелявив Олафсон. Він стояв, обпершись коліном на бетонний дах багатоповерхової автостоянки. Заплющивши одне око, стрілець широко розкрив друге, вдивляючись у приціл снайперської гвинтівки, яку поклав на парапет перед собою. Сейтон окинув уважним поглядом дах, аби пересвідчитися, що вони й досі одні. На горішньому поверсі стоянки жодного авто, крім їхнього, не було. Мабуть, людям не надто подобалося відвідувати своїх хворих родичів по вихідних. З вулиць долинала музика, доносився запах парфумів та тестостерону.
А внизу на стоянці хлопець ішов попереду Тортела і Леннокса, рухаючись поза лінією прицілу. От і добре. Почулося, як Олафсон глибоко вдихнув. Двоє чоловіків увійшли у світло під ліхтарем.
Серце у Сейтона аж тьохнуло від радості.
Зараз!
Але пострілу так і не почув.
Двоє чоловіків вийшли з кружала світла і в темряві знову перетворилися на два смутних силуети.
— Що сталося? — спитав Сейтон.
— Леннокс опинився якраз на лінії прицілу, — відповів Олафсон.
— Гадаю, він відступить убік, коли вони проходитимуть під наступним ліхтарем.
Сейтон знову підніс бінокль до очей.
— Ви в курсі, хто на мене полює, Ленноксе?
— Так, — відповів Леннокс.
Щоб дістатися лімузина, їм треба минути ще два ліхтарі.
— Невже? — ошелешено спитав Тортел і на мить уповільнив ходу. Леннокс негайно зробив те саме.
— Не озирайтеся на багатоповерхову стоянку позаду мене, Тортеле, бо там, на даху, засів вправний снайпер, і саме цієї миті ви перебуваєте в його прицілі. Точніше, не ви, а я. Тому йдіть з тою самою швидкістю, що і я. Якщо ви цього не робитимете, то вас встрелять у голову.
З виразу обличчя мера Леннокс збагнув, що Тортел повірив йому.
— А хлопець…
— Хлопцеві нічого не загрожує. Не зупиняйтесь. І не прискорюйтесь.
Леннокс побачив, як Тортел розкрив рота, ніби його великому тілу забракло кисню, коли серце пришвидшило ритм. Потім мер кивнув і задріботів короткими крочками, намагаючись не відставати від Леннокса.
— А яку роль у всьому цьому відіграєте ви? — запитав мер.
— Роль ренегата, — відповів Леннокс і побачив, як водій, який, напевне, тримав їх у полі зору, вийшов із машини й відчинив задні дверцята. — Авто куленепробивне?
— Я ж мер, а не президент. Навіщо ви це робите, якщо ви — ренегат?
— Бо хтось має врятувати це місто від Макбета. Мені це не до снаги, тому це повинні зробити ви, Тортеле.
— От сука! Що цей Леннокс собі думає, га? — роздратовано прошипів Сейтон, відірвавши бінокля від очей, аби переконатися, що та картина, яку він тільки-но спостерігав крізь лінзи, відповідала дійсності. — Він що, навмисне закриває собою Тортела?
— Не знаю, начальнику, але ситуація стає критичною. Невдовзі вони вже будуть у машині.
— Твої кулі — вони проб’ють Леннокса?
— Не зрозумів.
— Вони зможуть пронизати Леннокса і вбити Тортела?
— В моїй гвинтівці — кулі з металевою оболонкою, начальнику.
— Так чи ні?!
— Так!
— Тоді стріляй у зрадника.
— Але ж…
— Цсс, — просичав Сейтон.
— Що таке? — На чолі молодого спецназівця виступили краплини поту.
— Мовчи і не думай, Олафсоне. Те, що ти зараз почув, — наказ.
Водій, усміхнувшись, обійшов автомобіль і відчинив задні дверцята. Та, коли побачив вираз обличчя мера, усмішку з його лиця мов вітром здуло. Хлопець підійшов до лівих задніх дверцят.
— Залізай в авто і пригнися! — пошепки скомандував Леннокс. — Водію! Вшиваймося звідси! Негайно!
— Сер, але ж…
— Роби, що він каже, — звелів Тортел. — Інакше…
Спершу Леннокс відчув удар у спину, а вже потім почув ляскіт пострілу. Ноги його підкосилися, він упав, і, падаючи, інстинктивно обхопив руками мера, потягнувши його додолу разом із собою.
Леннокс побачив, як назустріч їм стрімко наближається асфальт. Він не відчув, як вони вдарилися об нього, зате відчув усі запахи: пилюки, бензину, гуми та сечі. Ані поворухнутися, ані слова з себе вичавити він не міг, зате все добре чув. Чув, як сопе Тортел, лежачи під ним на асфальті, чув шокований вигук водія:
— Сер, що з вами?
І крик Тортела:
— Тікай, Касі, тікай!
Їм це майже вдалося. Ще один метр — і вони встигли би сховатися за автомобілем. Леннокс намагався щось сказати, намагався вимовити назву якоїсь тварини, але навіть писнути не зміг. Спробував був поворухнути рукою, та марно. Він помер. І невдовзі пливтиме повітрям угору, дивлячись униз на власне тіло. Лише один метр. Леннокс почув звук кроків, які швидко віддалялися. Над ними схилився водій, намагаючись стягнути його з Тортела.