— Я знаю, який вигляд має Леннокс, коли бреше, — пояснив Дафф. — І він знає, що я це знаю.
— А чи зможете ви переконати його зізнатися у співучасті, і таким чином…
— Зможу, — запевнив Дафф.
— Тільки не намагайтеся переконувати його так, як ви переконували у шпиталі одного з «вершників», Даффе.
— То робила інша особа, а не я, сер. Я вже не маю з нею нічого спільного.
— Не маєте?
— Так, сер. Не маю.
Малкольм кілька секунд вдивлявся в очі Даффа.
— Добре. Тортеле, проведіть Даффа до палати.
— До речі, чисто з цікавості, — мовив Дафф, коли вони з мером пройшли кільканадцять кроків по коридору. — Чому ви не сказали Макбету, що Касі є вашим сином, коли той поставив вам свій ультиматум?
Тортел знизав плечима.
— А навіщо казати людині, яка націлила на вас пістолета, що він незаряджений? Тоді б вони просто стали шукати іншу зброю проти мене.
Лікар, який на них чекав, відчинив двері.
— Тільки він, — мовив Тортел, показуючи на Даффа.
Дафф увійшов до кімнати.
Леннокс був білий, мов простирадла, поміж яких лежав. Попискували прилади, а з його тіла до пристроїв для внутрішньовенного вливання тягнулися трубочки. Він, мов ошелешена дитина, витріщився на Даффа, роззявивши рота. Дафф зняв свої окуляри й капелюха.
Леннокс швидко-швидко закліпав очима.
— Нам треба, щоб ти зробив заяву і сказав, що за всім цим стоїть Макбет, — мовив Дафф.
З куточка рота Леннокса витекла невеличка цівочка слини.
— Послухай-но, Ленноксе, ми маємо лише дві хвилини, а потім…
— За всім цим стоїть Макбет, — сказав Леннокс. Голос його був грубим і хрипким, неначе він постарів років на двадцять. Але очі були чистими і ясними. — Він наказав мені, Сейтону та Олафсону вбити Тортела. Бо хотів захопити у місті владу. А ще тому, що вважає Тортела інформатором Гекати. Але Тортел — не інформатор.
— А хто ж?
— Я скажу, якщо ти зробиш мені одну послугу.
Дафф шумно видихнув носом, намагаючись стримувати свої емоції.
— Ти хочеш сказати, що я тобі щось завинив?
Леннокс заплющив очі. Дафф побачив, як по його щоці покотилася сльоза.
— Ні, — відповів Леннокс слабким голосом.
Дафф подався вперед. Коли Леннокс заговорив, з його рота почувся нудотний солодкавий запах, схожий на ацетоновий подих діабетика.
— Інформатор Гекати — це я, — пошепки мовив він.
— Ти?! — ошелешено спитав Дафф, намагаючись перетравити інформацію й умістити її в своїй свідомості.
— Так, я. А як ти гадаєш — чому Гекаті вдавалося всі ці роки прослизнути крізь пальці, чому він завжди був на крок попереду?
— Отже, ти шпигував і на…
— І на Гекату, і на Макбета. Але Макбет не знав, що я шпигував на Гекату. Саме завдяки цьому я дізнався, що Тортел не працює на Гекату. І на Макбета не працює. Але останнього разу Гекату застеріг не я, тож мусить бути ще один інформатор. Хтось близький до Макбета.
— Сейтон?
— Можливо. А може, це — не чоловік.
— Значить, жінка? Чому ти так вважаєш?
— Та хтозна. Як на мене, то це щось невидиме. Воно завжди десь поруч.
Дафф повільно кивнув головою. Підвів голову й поглянув у темряву за вікном.
— Як воно тобі?
— Як воно мені — що?
— Як ти почуваєшся, нарешті сказавши про це вголос? Про те, що ти зрадник. Тобі полегшало чи стало ще важче, бо вимовлені слова змусили усвідомити всю правду, всю ту шкоду, яку ти заподіяв?
— А навіщо тобі це знати?
— Бо я й про себе таке думав, — відповів Дафф. Небо за вікном потемніло, і не було в тій темряві видно ані відповіді, ані бодай якоїсь підказки. — Намагався уявити, як почуватимуся, коли про все розповім сім’ї?
— Але ж ти так і не розповів, — сказав Леннокс. — Ми про таке не розповідаємо. Бо ладні краще згинути, ніж побачити біль на їхніх обличчях. Але ти не мав можливості вибирати.
— Та ні, мав. І обирав. Обирав щодня: зраджував свою родину.
— Ти зможеш мені допомогти, Даффе?
Голос Леннокса відірвав Даффа від невеселих думок. Він закліпав очима. Йому страшенно хотілося спати.
— Допомогти?
— Зроби мені послугу. Візьми подушку, поклади мені на обличчя і притисни. І буде схоже на те, що я начебто помер від ран. А моїм дітям скажи, що їхній батько, вбивця та зрадник, покаявся перед смертю.
— Я…
— Ти — єдиний, хто мене зрозуміє, Даффе. Бо ти теж любив свою сім’ю, але все одно зраджував її. Я вже спізнився. Що пізно, то пізно. Все, що можна робити в житті — це чинити праведно, але мені вже запізно.
— Наприклад, врятувати життя мера.
— Але ж цього недостатньо, Даффе! — сухий сміх Леннокса перетворився на кашель. — То був останній відчайдушний акт, який зі сторони видається самопожертвою, але в глибині душі кожна людина сподівається на прощення гріхів перед брамою до раю. Проте це, мабуть, марні сподівання, Даффе. Не думаю, що ти робитимеш щось для того, аби спокутувати всі свої гріхи.
— Ні, — відповів Дафф. — Я не буду спокутувати свої гріхи. Але для початку можу простити твої.
— Ні — сказав Леннокс.
— Так!
— Ні, ти цього не зробиш! Не треба… Не треба цього робити… — голос Леннокса ослабнув і замовк. Дафф поглянув на нього. По блідих щоках Леннокса котилися маленькі блискучі сльозинки. Дафф глибоко зітхнув.
— Я подумаю над тим, щоб не прощати тобі твої гріхи, за однієї умови, Ленноксе.
Леннокс кивнув.
— Що ти погодишся дати цього вечора радіоінтерв’ю, в якому розкажеш геть усе й очистиш ім’я Малкольма від інсинуацій.
Леннокс з натугою підняв руку і витер щоки. А потім поклав мокру від сліз долоню Даффові на руку.
— Зателефонуй Прісциллі і скажи їй, щоб вона сюди прийшла.
Дафф кивнув, підвівся і вивільнив руку. Востаннє поглянув на Леннокса. «Цікаво, він дійсно змінився чи, як завжди, шукає найлегшого виходу?», — подумав він.
— Ну, як? — спитав Тортел, підводячись з крісла в коридорі, коли вийшов Дафф.
— Він підтвердив, що Макбет зібрався вас убити, і погодився дати інтерв’ю, — відповів Дафф. — Але Геката має інформатора, інфільтрованого в найближче оточення Макбета. Це може бути хто завгодно з управління поліції…
— Хай там як, — пробубнів Тортел, коли вони йшли коридором, — а така заява Леннокса стане для Макбета кінцем! Я зателефоную до столиці й отримаю ордер на арешт.
До них підійшла медсестра.
— Пане, ви — мер?
— Так, а що?
— Нам зателефонувала Агнеса, ваша служниця. Каже, що Касі й досі не приїхав додому.
— Дякую, — мовив Тортел, і вони рушили далі по коридору. — От бачите, він і дійсно подався до своїх друзів або чекає, поки минеться небезпека.
— Мабуть, — сказав Дафф. — А ваша служниця, вона…
— Так?
— У мене ніколи не було слуг, але припускаю, що з часом вони перетворюються на частину хатньої обстановки. Ви, мабуть, нічого від них не приховуєте, але чи впевнені ви, що все сказане вами не виходить за межі стін вашого помешкання?
— Стосовно Агнеси? Так, упевнений. Я пересвідчився, що їй можна довіряти, хоча це забрало певний час.
— Але ж ніколи не можна бути впевненим на сто відсотків щодо того, що думає й відчуває інша людина.
— Г-м-м. Ви гадаєте, що особиста секретарка Макбета в управлінні поліції може…
— Прісцилла? — спитав Дафф. — Ви ж самі сказали, що потрібен час, аби пересвідчитися, що тій чи іншій людині можна довіряти.
— І що?
— А те, що ви розповідали, як грали у приватній кімнаті в блекджек, коли Макбет і Леді планували вбити Гекату. Але ж потрібна ще й третя особа.
— Прошу?
— Ви ж грали в блекджек. Хіба в цій грі не потрібен круп’є?
— Джеку!
— Слухаю, Леді! — озвався Джек, прибираючи руку. Він стояв, невимушено поклавши її на зігнуту спину Біллі, коли вони вдвох схилилися над гостьовою книгою, і Джек розповідав йому нові правила реєстрації клієнтів.
— Мені треба з тобою дещо обговорити. Ходімо нагору.
— Звісно. Ти підміниш мене, Біллі?
— Постараюся, містере Бонусе.