— Починайте, — сказав він.
Жінка встромила голку й натиснула поршень шприца, а Леннокс тим часом змахнув правою рукою паралельно візку і розтиснув пальці. Те, що Прісцилла принесла з його кабінету, заторохтіло бетонною долівкою і зникло під столом, на якому виднілися колби, рурки, і від якого до казана, що стояв неподалік, тягнулися трубки.
— Агов, а що то було? — спитала Стрега.
— Як розповідав мій дідо, ця граната поцілила йому в голову на війні, — пояснив Леннокс, відчуваючи радісне наркотичне піднесення, яке, звісно, ніколи не буде таким, як найперше, але все одно викликало в нього трепет задоволення. Задоволення, яке після багатьох років пошуків, найбільше відповідало визначенню сенсу життя. Звісно, за винятком нинішньої ситуації. Крапка.
— Може, це — Stielhandgranate, модель 24, а може, просто попільни….
Це було все, що встиг сказати Леннокс.
Джек уже встиг пройти половину сходів, як раптом вибух відправив його в політ. Він підвівся й озирнувся на туалет. Двері вибило геть, і крізь отвір повалив дим. Джек почекав. Більше вибухів не було, і він повільно спустився сходами до туалету. Кабінка і двері до кухні зникли. Всередині шаленів вогонь, і в його світлі він побачив, що все було зруйноване. Кухні та всіх, хто в ній перебував, більше не існувало. А лише п’ять секунд тому він…
— Бонусе…
Голос прозвучав десь прямо перед ним. А потім з-під сталевих дверей, які лежали на підлозі, виповзло воно. Розчавлений тарган у лляному костюмі. Вимазане лайном зморшкувате обличчя, почорнілі від шоку очі.
— Допоможи мені…
Бонус вхопив старого за руки й потягнув по підлозі до дверей туалету. А потім перевернув Гекату на спину й побачив руїну. Живіт був розпоротий, і звідти лилася кров. Безсмертний Геката. Невидима Рука. Йому лишилося жити кілька хвилин або кільканадцять секунд. Скільки крові… Джек відвернувся.
— Джеку, поспішай. Пошукай що-небудь, чим можна було б…
— Треба лікаря викликати, — сказав Джек.
— Ні! Знайди щось і закрий рану, аби з мене не витекла вся кров.
— Вам потрібна медична допомога. Я зараз її викличу.
— Не залишай мене, Джеку! Не…
Його тіло вигнулося дугою, а з горла вирвалося несамовите виття.
— Що таке?
— Шлункова кислота! Вона витікає. Господи, яка ж вона пекуча! Допоможи мені, Джеку! Допомо… — крик урвався, знову перетворившись на виття.
Джек дивився на Гекату, не в змозі поворухнутись. Старий і дійсно нагадував таргана, який лежав на спині, безсило вимахуючи лапками в повітрі.
— Я скоро повернуся, — пообіцяв Джек.
— Ні, ні! — верескнув Геката і спробував був схопити його за ноги.
Але Джек відступив убік, повернувся й пішов геть.
Піднявшись сходами, він зупинився й поглянув ліворуч — на захід, у бік «Інвернессу». У бік Макбета. У бік шпиталю Святого Георгія. В тому ж напрямку в залі очікування була телефонна будка. Потім Джек повернувся на схід. До гори. До протилежного боку. До нових вод. До небезпечних відкритих вод. Іноді людина — і рибина-прилипала — має ухвалювати радикальні рішення, щоби вижити.
Джек глибоко вдихнув. Не тому, що вагався, а тому, що йому забракло повітря.
І вирушив на схід.
Кришталева люстра над головою Макбета зашелестіла, а потім задзеленчала. Він підняв голову. Люстра гойдалася туди-сюди, натягуючи троси, на яких висіла.
— Що то було? — заволав Сейтон з мезоніну, стоячи за кулеметом Гатлінга в південно-східному кутку казино «Інвернесс».
— Кінець світу, — відповів Макбет. І стиха додав сам собі: — хотілося б вірити.
— То десь на вокзалі! — гукнув Олафсон з-за кулемета, встановленого в південно-західному кутку. — Що то було — вибух?
— Так, сер, — співуче мовив Сейтон. — Вони підтягнули артилерію.
— Правда? — приголомшено спитав Олафсон.
Сміх Сейтона відлунив поміж стінами. Коли вони обговорювали план оборони «Інвернессу», було легко дійти висновку, що будь-який наступ мав розпочатися з майдану Робітників, бо глуха стіна з закладеними цеглою вікнами, що виходила на вулицю Ощадливості, являла собою не що інше, як фортечний мур.
— Запах твого страху долітає аж до мене, Олафсоне. А ви чуєте запах його страху, начальнику?
Макбет позіхнув.
— Мені важко пригадати запах страху, Сейтоне, — сказав він і сильно потер обличчя. Макбет задрімав, і йому примарилось, ніби він лежав у ліжку біля Леді, як раптом двері до номера стиха відчинились. На порозі з’явилася постать у плащі та капелюсі, насунутому так низько, що тільки тоді, коли вона зайшла до кімнати, і на неї впало світло, Макбет побачив, що то Банко. На місці одного ока в нього біліла впадина, а зі щоки та з лоба виповзали, звиваючись, хробаки. Макбет засунув руку під куртку, витяг кинджал із подвійної наплічної кобури і метнув. Кинджал встромився Банко в чоло з таким м’яким стуком, ніби лобну кістку вже погризли хробаки. Але привиду це не зупинило — він продовжував наближатися до ліжка. Макбет заверещав і почав сіпати Леді.
— Вона мертва, — сказав привид. — А ти маєш кидати срібний кинджал, а не сталевий. — То вже був не голос Банко. То був…
Голова Банко випала з-під капелюха, гепнулась на підлогу й закотилася під ліжко, а з-під капелюха на Макбета глянуло лице Сейтона і засміялось.
— Що тобі треба? — прошепотів Макбет.
— Те, що треба вам, сер. Я хочу подарувати вам обом дитину. Поглянь, вона вже чекає на мене.
— Ти здурів, Сейтоне.
— Правду кажу вам. І за це мені багато не треба.
— Вона мертва. Йди геть.
— Ми всі мертві. Зробіть це зараз, посійте своє насіння. Якщо ви цього не зробите, то я посію своє.
— Забирайся геть!
— Відсунься, Макбете. Я візьму її так, як Дафф взяв Мереді…
Другий кинджал поцілив Сейтону в роззявлений рот. Він стиснув зуби, вхопив руків’я, відгриз його й подав назад Макбету. А потім показав йому свого розрізаного язика і зареготав.
— По радіо ще нічого не транслювали?
Макбет сіпнувся. То крикнув Сейтон.
— Нічого, — відповів Макбет, потираючи очі і збільшуючи гучність. — До сходу сонця ще двадцять хвилин.
Він поглянув на тоненьку білу лінію порошку на дзеркалі, яке поклав перед собою на повсть столу для рулетки. Побачив у дзеркалі своє відображення. Смуга порошку на блискучій поверхні перетинала його обличчя, немов шрам.
— А опісля ми що, дійсно уб’ємо хлопця? — запитав Олафсон.
— Так, Олафсоне! — крикнув Сейтон у відповідь. — Ми ж чоловіки, а не шмаркачі!
— Але ж… що буде потім? Тоді ми не матимемо козирів для переговорів.
— Ти мені явно когось нагадуєш, Олафсоне, — зареготав згори Сейтон.
— Нам нема чого боятись, — озвався Макбет.
— А чому, сер?
— Не народилася ще та людина, яка зможе мене вбити. Геката пообіцяв, що я буду старшим комісаром, допоки за мною не приїде «Берта». Можна ставитися до Гекати по-різному, але слово своє він тримає. Тому розслабся і не хвилюйся. Тортел неодмінно піде на поступки. — Макбет поглянув на Касі, який мовчки сидів спиною до палі, дивлячись поперед себе у простір. — Що там видно, Сейтоне?
— Біля «Берти» зібралися люди. Схоже, то поліцейські та цивільні. У них кілька автоматів, кілька гвинтівок та дробовиків. Якщо вони спробують напасти на нас із цією зброєю, то значних проблем не виникне.
— А людей у сірих пальтах не видно?
— У сірих пальтах? Ні.
— А в твоєму секторі, Олафсоне?
— Тут теж не видно, сер.
Але Макбет знав, що вони — там. Вони оберігають його.
— Ти знаєш, хто такий Тифон, Сейтоне?
— Ні. Хто це?
— Один грек. Мені про нього Леді розповідала. А потім я в книжці подивився. Була така собі Еос, богиня ранкової зорі, яка викрала собі молодого коханця, вродливого простого хлопця на ім’я Тифон. Попросила свого начальника Зевса, щоб той зробив його безсмертним, як і вона. Тифон не просив собі безсмертя, йому те безсмертя просто нав’язали. Але богиня забула попросити Зевса дати хлопцеві вічну молодість. Второпав, Сейтоне?