— Не зупиняйтеся! — гукнув Дафф чоловікам, які гамселили кувалдами та пожежними сокирами передню частину постаменту, звідки їм уже вдалося відколоти великі шматки бетону.
Раптом постамент тріснув, і схожий на плуг відбійник локомотива оглушливо бабахнувся вниз. Дафф ледь не впав, стоячи в кабіні машиніста, але встиг вчасно вхопитися за важіль. Ніс паровоза опустився вниз, але він так і не зрушив з місця.
— Ну, давай!
Безрезультатно.
— Вперед, старезна бабо!
Раптом Дафф відчув, наче ноги йому пронизав струм. «Берта» зрушила з місця. Чи не зрушила? А може… Йому почувся звук, схожий на тихий лемент. Так, локомотив дійсно зрушив з місця — вперше за вісімдесят років «Берта Бірнам» подалася вперед, вищання її рухомих частин, наростаючи, піднялося до крещендо і стало подібним до крику протесту. Багаторічна іржа і закони тертя й інерції намагалися втримати її, але сила тяжіння була непереможною.
— Відійдіть! Геть з дороги! — верескнув Дафф, тугіше затягуючи ремінь свого автомату і вхопившись за руків’я пістолета, який він засунув собі за пояс.
Колеса паровоза, вирвані зі ступору, крутнулися, прокотилися восьмиметровою залізничною колією і зіскочили з постаменту. Він вдарив передніми колесами у верхню сходинку, і та з оглушливим тріском луснула. На якусь мить здалося, що локомотив так і зупиниться на ній, але раптом Дафф почув, як тріснула наступна сходинка, а потім ще і ще. І збагнув, що тепер вже ніщо не зможе зупинити величезну масу, яка набувала прискорення.
Дафф пильно вдивлявся вперед, але краєм ока помітив, як хтось заскочив у кабіну машиніста і став поруч із ним.
— Квиток в один кінець до «Інвернессу», будь ласка. — То була Кетнесс.
— Сер! — покликав Олафсон.
— Що? — озвався Макбет, спостерігаючи за кістяною кулькою, яка стрибала по рулетці.
— Схоже, що він… він… наближається.
— Хто наближається?
— Паровоз.
Макбет підвів голову.
— Паровоз?!
— «Берта»! Вона наближається! Вона…
Голос Олафсона потонув у гуркоті. Макбет підвівся. З того місця, де він стояв у ігровій кімнаті, будівлі вокзалу не було видно; все, що він бачив, — це покатай майдан за високим вікном. Але він почув. Наче якийсь ревучий монстр трощив усе довкола себе на шматки. І поволі до них наближався.
За кілька секунд чудовисько, яке перетинало майдан перед казино «Інвернесс», потрапило в його поле зору.
Макбет на мить заціпенів. Ковтнув клубок, який підкотився до горла.
То була «Берта».
— Вогонь!
Заступник старшого комісара Малкольм витріщився на майдан, не вірячи своїм очам. Бо знав, що більше ніколи в житті нічого подібного не побачить. Чавлячи бруківку, свою власну колію через майдан Робітників прокладав паровоз. Транспортний засіб, змайстрований їхніми предками з заліза, великий та важкий, а тому нестримний, — локомотив, чиї підшипники не пересохли й не заіржавіли за вісімдесят років забуття, нестримно йшов своїм курсом прямо на казино «Інвернесс». І град куль з кулемета Гатлінга, які викрешували з нього іскри, був для нього все одно, що горох об стіну.
— То є суцільна міцна споруда, — озвався хтось поряд із ним.
Малкольм похитав головою.
— То є всього-на-всього картярський притон, — відказав він.
— Тримайся міцніше! — заволав Дафф.
Кетнесс сиділа, прихилившись спиною до бічної стінки кабіни, щоб не влучили рикошетом кулі, які вищали над їхніми головами. Вона крикнула щось у відповідь, м’язи її обличчя напружились, а очі — заплющились.
— Що?! — крикнув Дафф.
— Я тебе коха….
І в цей момент паровоз врізався в будівлю казино.
Макбету сподобалася картина: «Берта» заповнила собою все вікно. А потім з гуркотом проломила стіну. Йому здалося, що всю споруду — підлогу, на якій він сидів, повітря в кімнаті, — все це відкинуло назад, коли паровоз розтрощив стіну й опинився всередині кімнати. Суцільний гуркіт заклав Макбету вуха, наче вата. Димова труба прорізала східну частину мезоніну, а відбійник вгризся в підлогу. Будівля казино загальмувала «Берту», але та все одно продовжувала рухатися метр за метром, підминаючи під себе все. І зупинилася лише за півметра від нього, впершись трубою в поруччя західної частини мезоніну, а відбійником — у стіл із рулеткою. На мить запала повна тиша. А потім почувся брязкіт кришталю. Макбет збагнув, що то було. «Берта» обрізала троси, які тримали люстру над його головою. Але він навіть не поворухнувся, навіть голови не підвів. Все, що встиг помітити, перш ніж стало темно, — це богемське скло, яке вкрило його з ніг до голови.
На паровозі показався Дафф з автоматом в руках. Сонячні промені пронизували пилюку, яка висіла в повітрі навколо.
— За кулеметом Гатлінга в південно-східному кутку немає нікого! — вигукнула Кетнесс позаду нього. — А в південно-західному…
— …теж нікого немає, — сказав Дафф. — Сейтон валяється на підлозі біля рулетки з кинджалом у грудях. Виглядає, як справжній жмур.
— Касі — тут. Схоже, він неушкоджений.
Дафф обвів поглядом те, що ще донедавна було ігровою кімнатою. Викашляв пилюку. Було тихо, лише кулька продовжувала навіжено стрибати в рулетці. Був недільний ранок. За кілька годин ударять церковні дзвони. Він спустився вниз. Згріб шаблею скляні друзки з Макбетового обличчя.
Очі Макбета були широко розплющені від здивування, як у малої дитини. Гостряк позолоченого шпилю люстри глибоко увійшов йому в праве плече. Крові з рани витекло небагато, і вона ритмічно скорочувалася, наче смокчучи світильник.
— Доброго ранку, Даффе.
— Доброго ранку, Макбете.
— Хе-хе. Пам’ятаєш, що казали ми щоранку, прокидаючись у сиротинці, Даффе? Ти, до речі, спав тоді на верхній койці.
— А де решта? Де Олафсон?
— Кмітливий хлопець, цей Олафсон. Знає, коли треба вчасно накивати п’ятами. Як і ти.
— Деякі спецназівці не накивали п’ятами, — відказав Дафф.
Макбет зітхнув.
— І то правда. Ти повіриш мені, коли я скажу, що один із них зараз зачаївся позаду тебе і вб’є тебе через… е-е-е… пару секунд?
Дафф швидко окинув Макбета поглядом. І рвучко крутнувся на п’ятах. Там, де мезонін був розпанаханий навпіл, він побачив дві фігури, освітлені ранковим сонцем, чиї промені лилися крізь пролом у східній стіні. Одна з них являла собою середньовічний панцир, а друга, Олафсон, стала на коліно, поклавши на балюстраду гвинтівку. П’ят-надцять метрів. З такої відстані Олафсон міг вцілити в маленьку монетку.
Прогримів постріл.
Дафф збагнув, що він — мрець.
Але чому ж він тоді й досі стоїть?
Відлуння пострілу прокотилося кімнатою.
Макбет побачив, як Олафсон гепнувся об панцир, панцир перекинувся назад і, впавши у діру в мезоніні, заторохтів по підлозі ігрової кімнати. А на підлозі мезоніну лежав Олафсон, притиснувшись обличчям до поруччя. Щока, розплившись, повністю закрила йому одне око, а друге було заплющене, наче він заснув над своєю гвинтівкою «Ремінгтон-700».
— Флінсе! — гукнула Кетнесс.
Дафф озирнувся на північне крило мезоніну.
Там, в тому місці, де з горішніх поверхів спускаються сходи, стояв Флінс. Його сорочка була просякнута кров’ю, і він погойдувався, тримаючи в руках автомат, з дула якого й досі курився димок.
— Кетнесс, забери звідси Касі й Флінса, — промовив Дафф. — Негайно.
Дафф зморено опустився в крісло біля столу з рулеткою. Кулька в колесі почала вповільнювати свій біг, її звук змінився.
— І що тепер? — простогнав Макбет.
— Почекаємо, доки не прийдуть усі решта. У шпиталі тебе заштопають. Потім — СІЗО і федеральний суд. Ти добився свого, Макбете: тепер про тебе говоритимуть роками.
— Гадаєш, ти й досі на верхній койці, Даффе?
Заторохтів кришталь. Дафф підвів голову. І побачив, що Макбет підняв свою ліву руку.
— Ти ж знаєш, що я прудкий, мов муха. Поки ти покладеш оту шаблю і вхопиш свого пістолета, у твоїх грудях стримітиме кинджал. І ти це чудово знаєш.
— Можливо, — відказав Дафф. Замість страху він відчув страшенну втому, яка невмолимо наповзала на нього. — Але ти все одно програєш, як і завжди.