— Чому ж це? — засміявся Макбет.
— А тому. Бо є така річ, як пророцтва, які справджуються незалежно від обставин. Ти завжди знав, все своє життя знав, що наприкінці тобі все одно судилося програти. І ця невідворотність крилася і криється в тобі, Макбете.
— Та невже? А хіба ти не чув, що жоден чоловік, народжений жінкою, не здатен мене вбити? Це — пророцтво Гекати, а він уже кілька разів продемонстрував, що його пророцтва справджуються. Знаєш, що? Я можу просто зараз піднятися та піти звідси. — Макбет спробував був підвестися, однак так і не зміг, притиснутий додолу важкою люстрою.
— Геката, обіцяючи тобі це, забув про мене, — відказав Дафф, пильнуючи ліву руку Макбета. — Я можу вбити тебе, тому лежи й не рипайся.
— У тебе проблеми зі слухом, Даффе? Я ж сказав, що…
— Мене не народжувала жінка, — тяжко зітхнув Дафф.
— Хіба?
— Так. Моя матір не народила мене. Мене вирізали з неї. — Дафф подався вперед і провів пальцем по шраму на своєму обличчі.
Макбет закліпав своїми дитячими очима.
— А… хіба ти не народився до того, як її вбив Свено?
— Вона була вагітна мною. Мені розповіли, що вона саме хотіла зупинити кровотечу, але Свено змахнув оцим, — Дафф підняв шаблю, — і розпоров їй живіт.
— … і твоє обличчя.
Дафф повільно кивнув.
— Тобі від мене не втекти, Макбете. Ти програв. Ти все втратив.
— Втрата за втратою. На початку ми маємо все, а наприкінці все втрачаємо. Амністія смертю — я гадав, що вона є єдиним, на що можна покластися в цьому світі. Але виявилося, що не є гарантованою навіть вона. Лише ти здатен подарувати мені смерть і відправити туди, де я зможу знову зустрітися зі своєю коханою, Даффе. Стань моїм спасителем.
— Ні. Тебе заарештовано, і ти згниєш на самоті в тюрмі.
Макбет захихикав.
— Цього не буде, ти ж не зможеш себе зупинити. Ти не зміг подолати бажання вбити мене тоді у провулку, не зможеш і зараз. Ми такі, які є, Даффе. Свобода волі — це ілюзія. Тому зроби те, що маєш зробити. Зроби відповідно до того, яким ти є. Чи мені допомогти і нагадати їхні імена? Мередіт, Емілі та…
— Юен, — продовжив Дафф. — Це ти не можеш змінитися й бути іншим — не тим, ким хотів бути завжди, Макбете. Саме тому я знав, що у Касі є надія навіть попри те, що над горою вже зійшло сонце. Ти ніколи не міг убити беззахисну людину. І навіть якщо тебе запам'ятають жорстокішим за Свено та корумпованішим за Кеннета, знай, що тебе погубила саме твоя людяність, що тобі просто забракло жорстокості.
— Я зажди був твоєю зворотною стороною, Даффе. Себто твоїм віддзеркаленням. Тому візьми і вбий мене.
— А навіщо поспішати? Для таких, як ти, завжди зберігається заброньоване місце в пеклі.
— Тоді відпусти мене туди.
— Якщо ти спокутуватимеш свої гріхи, то, можливо, тобі і вдасться уникнути пекла.
— Я вже втратив цей шанс, Даффе. Я продав його.
І слава Богу, бо мені не терпиться знову зустрітися з моєю коханою, навіть якщо нам доведеться довіку горіти у пекельному вогні.
— Що ж, тоді на тебе чекає справедливий суд, і твій вирок буде ані надто суворим, ані надто м’яким. Це буде першою ознакою того, що наше місто зберегло здатність бути цивілізованим. Що воно спроможне знову об’єднатися і стати цілісним.
— Ти, йолопе безглуздий! — верескнув Макбет. — Ти ж сам себе дуриш. Ти віриш, що дійсно думаєш так, як тобі хотілося б думати, віриш, що ти — дійсно та людина, якою тобі хочеться бути, однак у цей час твій мозок відчайдушно шукає приводу вбити мене, поки я лежу тут беззахисний, та щось у глибині твоєї душі опирається цьому бажанню. Проте ненависть твоя — як паровоз: коли він розігнався, то зупинити неможливо.
— Помиляєшся, Макбете. Люди можуть змінюватись.
— Та невже? То скуштуй оцього кинджала, вільний чоловіче. — І з цими словами Макбет засунув руку під куртку.
Дафф зреагував інстинктивно: вхопив руків’я шаблі обома руками і щосили вдарив.
Його здивувало, наскільки легко клинок пронизав Макбетові груди. А коли вістря вдарило підлогу по той бік, відчув, як здригнулася й забриніла шабля, тіло Макбета і він сам. Макбет тяжко зітхнув, і з його рота чвиркнув фонтанчик крові, яка теплим дощем вкрила руки Даффа. Він поглянув униз, в Макбетові очі, не знаючи, чого він в них шукав, але швидко збагнувши, що так нічого там і не знайде. Все, що він побачив у тих очах, — це гаснуче світло й зіниці, які розширювалися, допоки не витіснили собою райдужну оболонку.
Дафф відпустив шаблю й відступив назад на два кроки.
Постояв трохи в тиші.
Був недільний ранок.
Він почув голоси людей, що наближалися з майдану Робітників.
Дафф не хотів. Але знав, що йому доведеться це зробити. І він це зробив. Розкрив Макбетову куртку.
Ліва рука Макбета лежала на грудях. Під курткою нічого не було — ані наплічної кобури, ані кинджала. Була лише біла сорочка, яка поволі перетворювалася на червону.
Почулося цокання. Дафф обернувся. Звук долітав зі столу для рулетки. Він підвівся. На повсті в червоному полі лежала одна фішка «чирва», а в чорному — друга. Звук ішов від колеса, яке оберталося дедалі повільніше. Між цифрами танцювала біла кулька. А потім вона зупинилася, нарешті вскочивши в слот.
У той єдиний зелений слот, який означає, що всі гроші дістаються закладу.
Жоден із гравців не виграв.
43
Вдалині мелодійно загули церковні дзвони. В залі очікування залізничного вокзалу стояв одноокий хлопець, вдивляючись у світло дня. То була незвична картина. Раніше «Берта» завжди закривала собою вид на казино «Інвернесс» із залу очікування, а тепер старий паровоз стояв біля самого казино, проткнувши йому стіну. Навіть у яскравому сонячному світлі хлопцеві було видно сині мигалки поліцейських авто й фотоспалахи репортерів. Натовп людей заполонив майдан Робітників, а у вікнах самого казино час від часу теж спалахувало різке світло — то фахівці-криміналісти фотографували тіла вбитих.
Хлопець відвернувся й пішов коридором. Біля сходів, які вели до туалету, почув якийсь звук. То було низьке протяжне виття, схоже на собаче. Йому вже доводилося чути його раніше — так завивав колись волоцюга-наркоман без гроша в кишені, бо не мав можливості «відремонтуватись». Хлопець перехилився через перила та побачив у смердючій темряві внизу якусь світлу одежу. Він уже був зібрався рушити звідти геть, аж раптом почув крик, а точніше, вереск.
— Стривай! Не йди! Я маю гроші!
— Вибачте, діду. Я не маю дурману, а ти не маєш грошей. Тож недоброго тобі дня.
— Зате я маю твоє око! — Хлопець аж заціпенів. Повернувся до поручнів. Уважно поглянув униз. Оцей голос… Невже це і справді…?
Він вийшов на сходи й озирнувся. Нікого. Спустився в холодну вологу темряву. З кожним кроком сморід посилювався.
На порозі туалету лежав чоловік у тому, що колись було білим лляним костюмом. А тепер це було пошматоване лахміття, просочене кров’ю. Сам чоловік теж являв собою лахміття — пошматовані, просочені кров’ю останки. З його лоба під лінією темного волосся стирчав трикутний уламок скла. Поруч валявся стек з позолоченим набалдашником. Чорт забирай! Та це ж він! Чоловік, якого хлопець так довго шукав! Геката. Око хлопця поволі призвичаїлося до темряви, і він побачив зяючу рану — розрив, який тягнувся від живота до грудей. З рани пульсувала кров, але несильно, наче вона вже вся витекла. В перервах між припливами крові було видно вкриті слизом блідо-рожеві нутрощі.
— Поклади край моїм стражданням, — хрипко промовив старий. — А потім забереш гроші з моєї внутрішньої кишені.
Хлопець окинув старого поглядом. То був чоловік усіх його мрій, усіх його фантазій. Сльози болю текли зів’ялими щоками. Якби хлопець захотів, то витяг би свого складеного ножика, яким ділив порошок на купки. Ножик з вузьким лезом — той, яким хлопцю колись вирізали око. Він міг би вштрикнути його в дідугана. І це стало б епічним актом справедливості.
— У вас шлунок не продірявлений? — запитав хлопець, засовуючи руку до внутрішньої кишені піджака. — Кислота до рани не потрапила? — поцікавився він, вивчаючи вміст гаманця.