Макбет виглядав зніченим і знервованим. Він і досі був у чорній спецназівській уніформі, але через розстебнуту застібку-блискавку на шиї можна було побачити яскраво-білу пов’язку на правому плечі.
— Ну… — вимовив він.
Початок явно був не надто красномовним, але ніхто й не вважав, що керівник спецназу має бути неабияким оратором. Макбет поглянув на свого годинника, ніби запізнювався на призначену зустріч. Усі в кімнаті зрозуміли, чому він це зробив: то була інстинктивна реакція полісмена, якому наказують звітувати, а він почувається невпевненим у собі. І тому позирає на годинника так, наче на циферблаті позначені часові показники подій, або сподівається, що годинник допоможе прискорити роботу його пам’яті.
Макбет двічі прокашлявся.
— О десятій тридцять три спецназ розпочав штурм будинку інспектора Коудора. Двері на терасу були відчинені, але ознак вторгнення чи насильства не спостерігалось, не спостерігалось і ознак того, що хтось устиг там побувати до нас. Окрім пса. Ознак того, що це зробив хтось інший, а не сам Коудор, також не було… — Макбет припинив поглядати на годинник і подивився на присутніх. — Біля дверей до тераси лежав перекинутий стілець. Не хотів би випереджати висновки експерта-криміналіста, але все виглядало так, наче Коудор не просто зійшов зі стільця, коли повісився, а буквально зістрибнув з нього і, гойднувшись назад, відбив стілець через усю кімнату. Це збігається з тим, як екскременти померлого розкидані по кімнаті. Тіло було холодним. Очевидно, причиною смерті було самогубство, тому один із моїх хлопців запропонував проігнорувати процедури і зняти труп, оскільки Коудор був полісменом все своє життя. Але я не дозволив…
Дафф помітив, що Макбет навмисне зробив драматичну паузу, наче даючи аудиторії можливість прислухатися до його мовчання. Дафф сам іноді використовував цей трюк і не раз бачив, як до нього вдавався й Дункан, але ніколи не гадав, що прагматичний і простодушний Макбет теж мав його у своєму репертуарі. А може, і не мав, бо знову почав позирати на годинник.
— О десятій п’ятдесят дев’ять операцію було завершено.
Макбет відвів погляд від годинника й натягнув рукав, демонструючи цим жестом, що більше на нього не дивитиметься.
— Коудор і досі там висить. Не для якихось слідчих дій, а тому, що він був продажним поліцейським.
У кімнаті стало так тихо, що Дафф почув, як у шибку високо на стіні періщить дощ. Макбет поглянув на Дункана, швидко кивнув головою та повернувся на своє місце.
Дункан дочекався, поки він сяде, а потім сказав:
— Дякую, Макбете. Про це на прес-конференції не йтиметься, але гадаю, що твої слова є вдалим завершенням цього внутрішнього інструктажу. Пам’ятайте, що засудження всього слабкого та лихого, що є в нас самих, можна сприймати як оптимістичну данину всьому сильному й доброму, що в нас є. Тож повертайтеся до роботи, хлопці і творіть добро.
Молода медсестра стояла біля дверей, дивлячись, як пацієнт знімає свою накидку. Коли лікарка почала розмотувати бинт, знімаючи просяклу кров’ю пов’язку з його лівого плеча, прибулий вільною рукою загладив назад своє довге темне волосся. Він був полісменом — більше про цього пацієнта сестра не знала нічого. А ще він був дужим і м’язистим.
— О, Господи, — охнула лікарка. — Доведеться накласти вам кілька швів. І щеплення зробити від сказу, бо ми завжди робимо його після собачих укусів. Але спершу — трохи знеболювального. Маріє, будь ласка…
— Ні, — відказав пацієнт, заціпеніло втупивши погляд у стіну.
— Прошу?
— Знеболювального не треба.
Запала тиша.
— Не треба?
— Не треба.
Лікарка хотіла було щось сказати про необхідність вгамувати біль, але її погляд упав на шрами на передпліччях пацієнта. Старі шрами. Такі шрами їй доводилося бачити вельми часто відтоді, як вона переїхала до цього міста.
— Гаразд, — погодилася вона. — Обійдемося без знеболювального.
Дафф відкинувся на спинку крісла у своєму робочому кабінеті й притиснув до вуха слухавку.
— Це я, моя люба. Чим ви там займаєтесь?
— Емілі пішла з подругами купатися. А в Юена розболівся зуб. Повезу його до дантиста.
— Гаразд, люба, сьогодні я повернуся пізно.
— Чому?
— Мені доведеться затриматися на роботі.
— Чому? — повторила вона. В голосі дружини не було ані роздратування, ані образи. Схоже, їй хотілося про це знати, щоб пояснити його відсутність дітям, а не тому, що він був потрібен їй. Не тому…
— Невдовзі про це повідомлять у новинах, — сказав Дафф. — Коудор вкоротив собі віку.
— О Боже милосердний! А хто такий Коудор?
— Невже ти не знаєш?
— Ні.
— Керівник відділу боротьби з бандитизмом. Він був імовірним кандидатом на посаду начальника ВБОЗу.
Тиша.
Вона ніколи особливо не цікавилася його роботою. Її світ охоплював Файф, дітей і чоловіка — принаймні тоді, коли він бував удома. І це його цілком влаштовувало. Бо дітям не доводилося стикатися з брутальністю його роботи. З іншого боку, брак інтересу до його амбіцій означав, що вона не завжди розуміла, наскільки багато часу йому доводилося віддавати роботі. Не розуміла його жертовності. Не розуміла його потреб, врешті-решт.
— Керівник відділу боротьби з організованою злочинністю є третім за ієрархією в управлінні поліції — після Дункана та його заступника Малкольма. Так, це надзвичайно висока посада, а тому я маю бути тут. Можливо, протягом кількох наступних днів.
— Лишень скажи, що будеш удома напередодні вродин.
От чорт! Вечір проти дня народження! Це ж їхня традиція: збиратися у переддень вродин їхніх дітей, збиратися лише вчотирьох. Іменинник отримував татові й матусині подарунки, а потім вони сідали за стіл і ласували тушкованим м’ясом та бульйоном. Як він міг забути про день народження Юена?! Можливо, дата вислизнула з пам’яті під впливом подій останніх днів, але Дафф уже встиг придбати все, чого забажав Юен після батькової розповіді про роботу таємних агентів поліції з антинаркотичного відділу і про те, як інколи їм доводиться маскуватися й перевдягатися, аби ніхто не впізнав. У шухляді робочого столу вже лежала красиво загорнута подарункова коробочка з фальшивою бородою та клеем, фальшивими окулярами та зеленим фетровим капелюхом (усе це — дорослого розміру, аби Юен повірив, що саме такий прикид носить татко та інші співробітники антинаркотичного відділу).
На його телефоні блимнула лампочка. Внутрішній виклик. Дафф здогадався, хто це.
— Зачекай хвилинку, люба.
Він натиснув кнопку під лампочкою.
— Слухаю.
— Даффе, це Дункан. Хотів би поговорити про сьогоднішню прес-конференцію.
— Так, слухаю.
— Мені хотілося б продемонструвати, що цей інцидент жодним чином нас не послабив і що ми думаємо на перспективу, тому збираюся оголосити ім’я виконувача обов’язків керівника ВБОЗу.
— ВБОЗу? Е-е-е… так швидко?
— Я все одно зробив би це призначення наприкінці місяця, але оскільки відділ боротьби з бандитизмом залишився без керівника, то слушно було б призначити виконувача обов’язків просто зараз, невідкладно. Ви не могли б зайти до мого кабінету?
— Так, звісно.
Дункан поклав слухавку. А Дафф закляк, витріщившись на згаслу лампочку. Було дивно, що начальник зателефонував йому особисто, адже зазвичай наради скликала або його секретарка, або хтось із помічників. Виконувач обов’язків. Саме він, напевно, і обійме цю посаду, коли формальності — подача заяви та розгляд кандидатури комісією з призначень — будуть завершені. Погляд упав на іншу лампочку. Він геть забув, що перервав розмову з дружиною.
— Кохана, у нас тут дещо сталося. Мені терміново треба бігти.
— Ой, сподіваюся, нічого жахливого?
— Та ні, — розсміявся Дафф. — Усе гаразд. Раджу тобі увімкнути по обіді радіо й послухати повідомлення про призначення керівника новоствореного відділу боротьби з організованою злочинністю.
— Та невже?
— Цьомаю в щічку.
Таких ласкавих слів він не вживав уже багато років. І вона також. Поклавши слухавку, Дафф, не в змозі стриматися, вискочив зі свого кабінету й гайнув сходами на горішній поверх. Швидше, швидше, вище, вище!