Круп’є, мов за командою, виструнчувалися, коли Леді проходила повз них. Вони добре зналися на своїй роботі, були вмілими й розважливими, шанобливо ставилися до клієнтів, але в разі потреби виявляли рішучість і твердість. Круп’є мали добре доглянуті нігті та руки, гарні зачіски й були вдягнуті в бездоганну елегантну червоно-чорну уніформу казино «Інвернесс». Щороку фасон форми мінявся, і шилася вона на замовлення для кожного члена персоналу. А найголовніше — круп’є були чесними. Леді не просто припускала це, вона це бачила й чула. Бачила в очах відвідувачів, у мимовільних посіпуваннях м’язів облич, випадкових рухах та театральних невимушених позах. Чула в найменших відмінностях тремтіння голосових зв’язок. Вона мала загострену внутрішню чутливість, успадковану від матері та бабці. Однак тоді як у старості ця загострена чутливість завела матір та бабцю в моторошні сутінки безумства, Леді користувалася нею для того, щоб виявляти нечесність та недобросовісність і позбуватися їх. Починаючи з важкого дитинства й донині. Ці інспекційні обходи мали подвійну мету. Насамперед — завжди тримати персонал у тонусі, аби щодня і щоночі підлеглі демонстрували вміння та вигляд, принаймні, на категорію вищі, ніж у персоналу «Обеліску». І, звісно, — викривати нечесність і недобросовісність. Навіть якщо вчора люди були чесними й шанобливими, завтра вони могли змінитися, бо люди, подібно до глини, формуються конкретними обставинами, мотивами та вказівками; завтра вони могли би з радісним ентузіазмом робити те, про що навіть подумати не могли ще вчора. Так, це було єдиним чітко визначеним фактором, незмінно присутнім чинником: людина має пожадливе серце. Леді добре це знала. Бо й сама таке серце мала. Вона то проклинала своє серце, то вихваляла, радіючи, що має саме таке, а не інакше. Бо саме воно принесло їй багатство, але водночас воно ж і позбавило її всього. Але що зробиш: саме таке серце билося в її грудях. Нічого не можна було змінити чи зупинити, можна було лише йти за його покликом.
Леді кивнула знайомим, що зібралися довкола рулетки. То були постійні клієнти. Кожен із них мав свою причину приходити сюди. Дехто хотів розслабитися й відволіктися після напруженого робочого дня, а інші, навпаки, — напружитися після нудної праці. Були й такі, хто не працював взагалі, зате мав багацько грошей. Ті, які не мали ані роботи, ані грошей, опинялися в «Обеліску», де завсідників частували безкоштовною вечерею, якщо вони грали у гру, складнішу за «500». Завжди траплялись ідіоти, що вірили в якусь систему, котра начебто мала забезпечити їм великі виграші у віддаленій перспективі; ця порода телепнів ніби ось-ось мала вимерти, але, як не дивно, ніколи не переводилася й не вимирала остаточно. Були також і ті — хоча про це жоден власник казино не насмілився б сказати вголос, — хто утворював міцну основу їхнього бізнесу. Ті, які не могли не приходити. Кого тягло сюди, бо вони не могли зупинитися й ризикували всім, ризикували вдень і вночі, заворожені кулькою рулетки. Та кулька гасала по блискучому диску, наче маленька Земля, захоплена гравітаційним полем Сонця. Сонця, яке дарувало їм щоденне життя, але врешті-решт спопеляло їх згідно з невідворотними законами фізики. То були ігрові наркомани. Саме вони забезпечували Леді її хліб з маслом.
Згадавши гравців-наркоманів, Леді поглянула на годинник. Був іще ранній вечір, але їй хотілося, щоб за столами побільшало клієнтів. Повідомлення з «Обеліску» свідчили, що той продовжував забирати в неї бізнес попри те, що вона вклала великі гроші в дизайн інтер’єру, в кухню та облаштування готельних кімнат. Дехто думав, що через високі ціни та чималі інвестиції вона може розоритися, бо «Обеліск», який функціонував ось уже три роки, утвердився у свідомості людей як раціональна альтернатива «Інвернессу», але вона не хотіла знижувати ані стандартів, ані витрат. Ті, хто так гадав, погано знали Леді. Вони не знали, що головним для неї був не фінансовий результат, а ексклюзивний статус закладу. Він мав бути не лише елегантнішим за «Обеліск», а і кращим за нього в будь-якому аспекті. Казино «Інвернесс» мало бути таким закладом, у якому клієнти могли би показати себе, місцем, з яким вони хотіли би, щоб їх асоціювали. А вона, Леді, мала бути такою персоною, поруч з якою всім би хотілося показатися і з якою всі бажали би асоціюватись. Люди грошовиті приходили саме сюди; політики з горішнього ешелону влади, актори, спортсмени із зіркового небозводу, письменники, світські левиці, денді та інтелектуали — всі приходили до столу Леді, шанобливо вклонялися, цілували їй руку, з усмішкою вислуховували її ввічливу відмову на їхнє так само ввічливе прохання надати гральний кредит і з вдячністю приймали безкоштовний коктейль «Кривава Мері». Не важливо, прибуток чи збиток, — вона доклала стільки зусиль не для того, щоб стати господинею затрапезного борделю на кшталт «Обеліску» — тож нехай туди ходять усілякі покидьки, яких вона аж ніяк не хотіла бачити під люстрами казино «Інвернесс». Справжніми люстрами. Але часи дійсно змінилися. Кредитори почали ставити незручні запитання. І її відповідь їм не подобалася: вона вважала, що «Інвернесс» потребує не дешевих спиртних напоїв, а більшої кількості більших за розміром люстр.
Утім, цієї хвилини Леді не думала про бізнес. Вона думала про власну залежність, схожу на наркотичну. І про те, що Макбета ще й досі нема. Він завжди попереджав її, що може запізнитись. А те, що трапилося під час облави на Свено, явно сильно вплинуло на нього. Макбет мовчав, але жінка це відчувала. Інколи він бував навдивовижу жалісливим — принаймні їй так здавалось. І це — чоловік, який на її очах убив людину. Вона бачила його зважену рішучість перед убивством, бачила, з якою холодною вправністю він його здійснив, бачила, що в його посмішці після вбивства не було ні грана розкаяння.
Але цього разу сталося щось таке, чого не траплялось раніше. Макбет став внутрішньо беззахисним. Іноді їй було важко зрозуміти кодекс честі таких людей, як Макбет, але наразі Леді відчувала, що виникла проблема може призвести його до втрати орієнтирів. Ідучи проходом, жінка спіймала на собі погляди двох чоловіків, що стояли біля бару. Обидва були молодшими за неї. Але вони її не цікавили. Хоча Леді й робила все, аби бути привабливою й бажаною, вона зневажала чоловіків, які її хотіли. Окрім одного. Спершу їй було дивно, що хтось настільки заволодів її думками та серцем. Вона часто питала себе, чому вона, яка ніколи нікого не любила, полюбила саме цього чоловіка. І дійшла висновку: бо він любив у ній те, що відлякувало інших. Її фізичну силу та силу волі. Розум, який був потужнішим за розум багатьох чоловіків і який вона не завдавала собі клопоту приховувати. Треба бути справжнім мужчиною, щоб любити в жінці такі якості. Леді зупинилася біля великого вікна, що виходило на майдан Робітників, і поглянула на «Берту» — чорний локомотив, який стояв на варті перед входом до покинутого вокзалу. Жінка добре знала, що то було болото, в якому за багато років застрягло й потонуло багато людей. Невже він знову…?
— Кохана!
Скільки разів вона чула, як він шепоче це слово їй на вухо? І щоразу воно звучало, як вперше. Він відсунув убік її довге руде волосся, вуста торкнулися її шиї — і її тіло наче струмом пронизало. Втім, це було трохи недоречно, бо ті двоє, біля бару, стежили за ними, але вона нічого не сказала. Бо він прийшов.
— Де ти був?
— У своєму новому кабінеті, — сказав Макбет, обнімаючи її за талію.
— У новому кабінеті? — перепитала жінка, погладивши його передпліччя. Відчула кінчиками пальців шрами. Він розповів, звідки взялися ті шрами: доводилось колотися в темряві, він погано бачив власні вени і тому часто потрапляв голкою в одне й те саме місце. Якщо робити це досить часто і довго, неминуче заносячи інфекцію, то руки стануть такими, як у нього — наче їх протягли крізь колючий дріт. Але свіжих ран вона не намацала. Відтоді минуло вже кілька років. Леді вважала, що це дуже багато, і в пориві якогось дитячого оптимізму сподівалася, що коханий вилікувався назавжди.
— А я й не знала, що оті колишні вугільні комори в підвалі називаються «офісами».
— Мій новий офіс розташований на третьому поверсі, — пояснив Макбет.