— Можемо всі разом з’їздити завтра на озеро. Поплавати.
— Ти де, Даффе?
Він аж закляк, бо було в її інтонації щось несподіване.
— Де? В «Гранді», де ж іще, — і додав перебільшено бадьорим голосом: — У ліжечку для стомлених чоловіків, ти ж знаєш.
— Я сьогодні ввечері телефонувала до «Гранду». Там сказали, що ти у них номера не замовляв.
Дафф випрямився, тримаючи телефон в одній руці, а слухавку — в іншій.
— Я телефонувала тому, що Емілі треба було допомогти з математикою. Ти ж знаєш, що з мене математик — як із собачого хвоста сито. Тож де ти зараз?
— У своєму кабінеті, — відповів Дафф, тамуючи подих. — Сплю в кабінеті на дивані. Роботи — по вуха. Вибач, що сказав про «Гранд», але мені здалося, що буде краще, якщо ви з дітьми не знатимете, наскільки серйозною є ситуація на поточний момент.
— Серйозною, кажеш?
Дафф ковтнув слину.
— Весь у справах. А на посаду начальника ВБОЗу мене наразі не призначили. — Дафф поворушив пальцями на ногах. Він розумів, наскільки жалюгідно звучить його пояснення — наче благання пожаліти його й більше ні про що не розпитувати.
— Але ж ти все одно отримав відділ убивств? І новий кабінет, наскільки я можу чути.
— Що?!
— Новий кабінет на горішньому поверсі. Я чую, як у твоє вікно барабанить дощ. Усе, кінець зв’язку.
У слухавці клацнуло, і голос дружини зник.
Дафф здригнувся — в кімнаті було прохолодно. Треба щось вдягнути на себе. Не варто ходити голяка.
Леді прислухалася до дихання Макбета і здригнулась.
У кімнаті війнуло холодом. Наче привид промайнув. Привид дитини. Вона мусила вибратися з темряви, яка тяжіла над нею, вибратися на світло з тої духовної в’язниці, яка полонила і її матір, і її бабцю. Мусила битися за своє визволення, пожертвувати всім, чим могла, щоб стати сонцем. Стати зорею. Сяйною матір’ю, яка загинула б у вогні, але дала життя іншим. Мусила, палаючи, стати центром всесвіту. Так: палати і згоріти. Як палали зараз її дихання та шкіра, виганяючи з кімнати крижаний холод. Леді провела рукою по своєму тілу, відчуваючи поколювання у шкірі. Це була та сама думка, те саме рішення, що й тоді. Вона має це зробити, уникнути не вдасться. Єдиний вихід — рухатися вперед, на те, що заступало їй дорогу, вперед, подібно до кулі, випущеної з гвинтівки.
Леді поклала руку Макбету на плече. Він спав, як мала дитина. Це буде востаннє. Жінка посмикала його.
Макбет повернувся, щось сонно бурмочучи і простягаючи до неї руки. Завжди готовий догодити.
— Любий, — прошепотіла вона. — Тобі доведеться вбити його.
Макбет розплющив очі, і вони заіскрилися в темряві.
Вона відпустила його руки.
Погладила йому щоку. Таке саме рішення, що й тоді.
— Тобі треба вбити Дункана.
6
Леді та Макбет познайомилися пізнього літнього вечора чотири роки тому. То був один із тих рідкісних днів, коли з безхмарного неба світило сонце, а Леді навіть здалося, що вранці вона чула пташиний спів. Та коли сонце сіло й настала нічна зміна, над казино «Інвернесс» знову зійшов лиховісний місяць. Вона стояла біля парадного входу до казино у місячному сяйві, коли Макбет під’їхав на броньованому спецназівському автомобілі.
— Здрастуйте. Ви — Леді? — спитав він, дивлячись їй просто в очі. Що ж вона в ньому побачила? Силу й рішучість? Можливо. А може, те, що хотіла побачити саме в той момент.
Вона кивнула. І подумала, що він аж занадто молодий. Подумала, що чоловік, який сидів на задньому сидінні — сивочолий чоловік зі спокійними очима, — більше відповідає такій роботі.
— Я інспектор Макбет. Скажіть, пані, чи не змінилась якось ситуація?
Вона похитала головою.
— Гаразд, а чи є якесь місце, з якого ми змогли б їх побачити?
— З мезоніну.
— Банко, збери людей, а я тим часом сходжу на розвідку.
Перш ніж вони пішли нагору до мезоніну, молодий полісмен пошепки попросив її зняти туфлі на шпильках, щоб не шуміти. А це означало, що вона вже не була вищою за нього. В мезоніні вони спочатку йшли, тримаючись тильного боку, повз вікна з виходом на майдан Робітників, аби їх не помітили з ігрової кімнати внизу. Пройшовши половину шляху, Леді та Макбет рушили до балюстради. Частково їх прикривали троси, на яких висіла центральна люстра, і автентичний максиміліанівський панцир шістнадцятого століття, який вона придбала на аукціоні в Аугсбурзі. Ідея полягала в тім, що гравці, підводячи погляди, бачили нагорі панцир, і мали б відчувати свою захищеність. Або те, що за ними безперервно спостерігають. А вже їхнє сумління мало б визначити, що саме вони в тому панцирі вбачали — перше чи друге. Леді з полісменом пригнулися й обережно зазирнули в кімнату, звідки двадцять хвилин тому клієнти й персонал втекли в паніці. Леді стояла тоді на горішньому поверсі, дивлячись на місяць у повні, і враз інстинктивно відчула, що сталося лихо, коли знизу почувся тріскіт і відчайдушні верески. Вона зійшла, перехопила одного з офіціантів-втікачів, і той повідомив, що якийсь чоловік вистрелив із пістолета в люстру і взяв у заручники Джека.
Вона вже встигла підрахувати вартість нової люстри, але швидко збагнула, що ці гроші будуть нічим порівняно з іще одним пострілом з пістолета, який в той момент був націлений у голову Джека, найкращого круп’є в її казино. Зрештою, важливою складовою послуг, пропонованих її закладом, була можливість цілком безпечного азарту й відпочинку; клієнт на якийсь час міг відволіктися від злочинів, що коїлися на довколишніх вулицях. Якщо виникне враження, що казино «Інвернесс» не може гарантувати безпеки, то ігрова кімната й надалі буде такою ж порожньою, як зараз. У ній залишалися тільки двоє чоловіків, що сиділи за столом для блекджеку під мезоніном з протилежного боку. Бідолашний Джек закляк, мов кочергу проковтнув, і зблід.
Прямо за ним, тримаючи пістолета, сидів клієнт.
— Буде важко влучити у нього з такої відстані, допоки він ховається за вашим круп’є, — прошепотів Макбет, дістаючи маленького бінокля з кишені чорної уніформи. — Треба підібратися ближче. Хто він і що йому треба?
— Його ім’я — Ернест Коллум. Каже, що вб’є мого круп’є, якщо йому не віддадуть назад все те, що він програв.
— А це багато?
— Більше, ніж ми маємо готівкою. Коллум — один із гравців-наркоманів. Він інженер, числа перемелює, немов той арифмометр, тому добре знає свої шанси. А шансів у нього майже немає. Я вже сказала йому, що ми спробуємо дістати гроші, але банки вже закриті, тож доведеться трохи почекати.
— У нас обмаль часу. Я спускаюся вниз.
— Звідки ви знаєте, що часу обмаль?
Макбет відійшов від балюстради й засунув бінокль до кишені.
— Це видно з його зіниць. Він під кайфом, тому готовий стріляти.
Макбет натиснув кнопку на своїй рації.
— Код чотири-шість. Негайно. Банко, бери командування на себе. Прийом.
— Банко командування взяв, прийом.
— Я піду з вами, — сказала Леді, рушаючи слідом за Макбетом.
— Не думаю, що…
— Це моє казино. І мій Джек.
— Послухайте, пані!
— Коллум добре знає мене, жінки діють на нього заспокійливо.
— Це справа поліції, — заперечив Макбет і побіг сходами донизу.
— Я з вами, — кинула Леді й побігла слідом.
Макбет зупинився й заступив їй дорогу:
— Погляньте на мене. Чи скидається на те, що я дозволю вам іти за мною?
— Ні, це ви погляньте на мене, — відказала жінка. — Чи скидається на те, що ви зможете мене зупинити? Коллум чекає, що я йому грошей принесу.
Макбет поглянув на неї. Уважно поглянув. Так, як дивляться на неї інші чоловіки. А ще так, як жоден чоловік чи жінка на неї ніколи не дивились. Не зі страхом чи захватом, повагою чи бажанням, ненавистю, любов’ю чи догідливістю, міряючи своєю міркою, своїми очима, судячи її — правильно чи неправильно. Цей молодий хлопець поглянув на неї так, наче нарешті щось знайшов. Знайшов і розпізнав те, що вже давно шукав.
— Що ж, тоді ходімо, — мовив він. — Але не здумайте розкрити рота, пані.
Товстий килим приглушив звуки кроків, коли вони увійшли до ігрової кімнати.