Макбет глибоко дихав, вдаючи, що спить. Леді прибрала руку. Лягла, притулившись до його спини. Тепер вона також дихала розмірено і спокійно. Він спробував дихати з нею в унісон. «Убити Дункана? Це неможливо. Просто неможливо».
Але чому ж він не міг заснути? Чому її слова не йшли з голови, кружляючи там, немов кажани?
«Життя нечасто тішить хорошими нагодами таких, як ми, любий. Тому мусимо хапатися за ті нечисленні, які з’являються». Макбет замислився про ті можливості, які надавало йому життя. Про оту, в нічному сиротинці, якою він не скористався. І про ту, надану йому Банко, якою скористався. Про те, як перша мало не вбила його, а друга — врятувала. А чи не відмовляємося ми від деяких можливостей саме тому, що вони приречуть нас на нещастя, від можливостей, які змусять довіку шкодувати, незалежно від того, скористаємося ми ними чи ні? Чорти б забрали оце вічне невдоволення, що завжди отруює навіть безхмарне щастя! Але, все ж таки, чи не відчинила доля перед ним двері, які можуть швидко захлопнутися? Чи не зраджує його зараз хоробрість — так само, як зрадила тієї ночі в сиротинці? Макбет знову уявив собі чоловіка, який лежав у ліжку і спав, нічого не підозрюючи. Беззахисний. Чоловік, який стояв між ним і свободою, на яку заслуговує кожен. Між ним і гідністю, якої прагне кожна людина. Між Макбетом і владою, яку він міг би здобути. І повагою. І любов’ю.
Уже починало сіріти, коли він розбудив Леді.
— Якщо я це зроблю, то буду в боргу перед Гекатою, — сказав він.
Вона одразу розплющила очі — ніби й не спала.
— А чому ти про це подумав, мій любий? Геката лише напророкував те, що має статися, тому ти нічого йому не винен.
— А що він виграє від того, що я стану старшим комісаром?
— Краще сам його спитай, але я гадаю, що це просто, як двічі по два: напевне, він прочув, що Дункан поклявся не заспокоїтися, допоки не заарештує його. До того ж він, напевне, знає, що ти цілком можеш зробити своїм пріоритетом операції проти банд наркоманів, які вдаються до насильства і вбивають один одного на вулицях.
— Це ти про «вершників», яким уже зламали хребта?
— Або проти тих закладів, які видурюють у людей заощадження.
— «Обеліск»?
— Ну, наприклад, «Обеліск».
— Г-м-м. Ти говорила про великі звершення, які ми можемо здійснити. Ти мала на увазі можливість зробити щось добре для міста?
— Аякже. Не забувай, що саме начальник поліції вирішує, на яких політиків відкривати справи, а на яких — ні. А кожен, хто хоча б трохи знається на діяннях міськради, знає, що кожен можновладець протягом останніх десяти років розплачувався за послуги у такий спосіб, який не витримає жодного прискіпливого розслідування. І що самі ж можновладці вимагали платні за свої послуги. При Кеннеті вони не завдавали собі клопоту камуфлювати корупцію, і свідчення про неї були у всіх на виду. Ми це знаємо, вони це знають, тож ми зможемо контролювати їх так, як забажаємо, мій коханий.
Леді погладила пальцем його губи. Першої ночі, яку вони провели разом, вона сказала, що їй дуже подобаються його губи. Вони були такі ніжні й тонкошкірі, що вона, легенько куснувши їх, могла скуштувати його крові.
— І змусити їх нарешті запровадити обіцяні ініціативи, які врятують наше місто, — прошепотів він.
— Саме так.
— Знову запустити «Берту».
— Так. — Леді куснула його нижню губу, і чоловік відчув, як затремтіло її тіло, як їхні серця шалено закалатали.
Він притиснув її до себе.
— Я кохаю тебе, — прошепотів Макбет.
Макбет і Леді. Леді й Макбет. Тепер вони знову дихали в унісон.
7
Леді поглянула на Макбета. Він був такий гарний у вечірньому костюмі! Потім перевірила, чи надів швейцар білі рукавички, як вона наказала. І чи виставили на срібні таці вузькі келихи для шампанського. Радше для забави вона розпорядилася покласти на таці маленькі срібні вінички-мішалки, хоча мало хто з відвідувачів бачив їх раніше, а ще менше знали, для чого вони потрібні. Макбет, стоячи на товстелезному килимі казино «Інвернесс», погойдувався вперед-назад на підборах своїх черевиків, заклякло впершись очима в парадний вхід. Він цілий день нервував. І тільки після того, як вони продумали всі деталі плану, до нього повернулася зосередженість, він знову став професійним полісменом з підрозділу швидкого реагування, забувши, що об’єктом нападу є Дункан.
Охоронці, що стояли надворі, відчинили двері, і всередину залетів порив вітру з дощем.
То прийшли перші гості. Леді увімкнула свою найрадіснішу усмішку й поклала руку Макбету на передпліччя. Відчула, як він інстинктивно напружився.
— Банко, старий друже! — вигукнула вона. — О, ти і Флінса із собою взяв! Він виріс таким гарним хлопцем — шкода, що я не маю доньок!
Обійми та дзенькіт бокалів.
— Ленноксе! Мені хотілося б із вами про дещо поговорити, але спершу пропоную випити шампанського. О, і Кетнесс тут! Маєш шикарний вигляд! Де б і мені роздобути таку гарну сукню? Доброго вечора, заступнику старшого комісара Малкольме! Втім, у вас надто довгий титул. Можна, я зватиму вас просто «шеф»? Нікому не кажіть, але іноді я прошу Макбета, аби він називав мене генеральною директоркою, аби просто почути, наскільки поважно це звучить.
Раніше Леді не доводилося навіть словом перемовитися з більшістю гостей, але вона примудрялася викликати в них таке відчуття, наче вони знайомі вже багато років. Бо бачила їх наскрізь, завдяки своїй надчутливості, яка частіше бувала не благословенням, а прокляттям, бачила, як їм хочеться, аби їх помічали. Мабуть, саме прості, без претензій, манери Леді викликали у гостей довіру до неї. Вона розбила кригу, повідавши їм нібито сокровенні подробиці свого життя, від чого їм додалося впевненості, а коли гості побачили, що їхні маленькі таємниці винагороджуються розумінням і захопленими вигуками «о!» та сміхом зі змовницькими нотками, то наважилися повідати ще більш таємні особисті секрети. Навряд чи хтось інший знав про мешканців міста більше, ніж господиня сьогоднішньої вечірки.
— Доброго вечора, старший комісаре Дункан!
— Добривечір, Леді. Перепрошую, що запізнився.
— Не варто. Це ваш привілей. Нам не потрібен старший комісар, який приходить першим. Я навмисне завжди приходжу останньою, аби ні в кого не було сумнівів щодо того, хто тут королева.
Дункан тихо розсміявся, і вона поклала йому на плече свою руку.
— Ви смієтеся, тому вважаю, що наш вечір уже вдався на славу, але раджу скуштувати нашого вишуканого шампанського, любий старший комісаре. Гадаю, що ваші охоронці не будуть проти, якщо…
— Та ні, вони, швидше за все, працюватимуть цілу ніч.
— Цілу ніч?
— Коли ти публічно погрожуєш Гекаті, то маєш спати принаймні з одним розплющеним оком. Я сплю з розплющеними обома.
— До речі, щодо сну. Ваші охоронці можуть розміститися в кімнаті, прилеглій до вашого люксу і сполученій з ним дверима — як вони і просили. Ключі — в реєстратурі. Але я наполягаю, щоб ваші охоронці скуштували хоча б мого домашнього лимонаду, який, присягаюся, виготовлений без застосування води з міського водогону.