— Що сталося з твоїм забралом, Жоао? Мабуть, камінець на ходу влучив, еге ж?
Жоао не відповів, а натомість почав мовчки встромляти магазин назад у свій АК-47. Робив він це з невластивою йому незграбністю. Дивним було і те, що приятель здався Шону вищим, аніж зазвичай. Неначе перед ним стояв не Жоао, а…
— Ах ти ж, сука! — скрикнув Шон, задкуючи й тягнучись до свого пістолета. Він збагнув, що то за діра була в забралі; збагнув, що більше ніколи в житті не побачить свого приятеля. Шон вихопив пістолета, зняв із запобіжника і вже хотів був націлити його на чоловіка, який і досі вовтузився з АК-47, як щось ударило його в плече. Він мимоволі крутнувся і наставив пістолета в напрямку удару. Але там нікого не було. Тільки хлопець у шкірянці «вершників-вікінгів» стояв біля дверей. Та цієї миті рука Шона наче всохла — і він упустив пістолета на підлогу.
— Не здумай писнути, — почувся голос позаду.
Шон знову обернувся.
На нього дивилося дуло АК, а у блискучому забралі шолома він побачив, мов у дзеркалі, що з його плеча стирчить кинджал.
Дафф приставив ствол АК до татуювання на хлопцевому лобі і вдивився в тупе й огидне обличчя. Його палець трішечки натиснув на курок, лише трішечки… Він почув, як сичить його власний подих в обмеженому просторі шолома, а серце несамовито калатає під трохи тіснуватою шкірянкою.
— Даффе, — кинув Макбет, стоячи біля прочинених дверей бенкетної кімнати. — Вгамуйся.
Дафф іще трохи натиснув на курок.
— Припини, — застеріг Макбет. — Тепер наша черга скористатися заручником.
Дафф відпустив курок. Обличчя Шона побіліло, мов крейда. Або від страху, або від втрати крові. Мабуть, і від цього, і від того.
— Ми не шкодуємо… — почав він був тремтячим голосом. Дафф ударив його дулом автомата в татуйований лоб — і на ньому з'явилася вм’ятина, яка на мить побіліла і стала подібною до білого шраму, що тягнувся у Даффа від підборіддя до лоба. А потім заповнилася кров’ю.
— Якщо стулиш пельку, сучий сину, то все буде добре, — пообіцяв Макбет, підходячи.
Вхопивши хлопця за довге волосся, він смикнув назад його голову й приставив лезо другого кинджала до горлянки. А потім підштовхнув його до дверей бенкетної кімнати.
— Готовий? — звернувся до Даффа.
— Не забувай, що Свено — мій, — відповів той, іще раз перевіривши, чи добре сидить у своєму гнізді магазин АК, і рушив слідом за Макбетом та «вершником».
Ударом ноги Макбет розчинив двері й увійшов до кімнати із заручником попереду й Даффом позаду. Усміхнені й гамірливі, «вершники-вікінги» бенкетували за довгим столом у просторій, але заповненій цигарковим димом кімнаті. Всі вони сиділи спинами до стіни, а обличчями — до трьох дверей, які вели з кімнати. Мабуть, це було одним із клубних правил. Дафф швидко оцінив їхню чисельність — близько двадцяти. Гучно бухкала музика. То були «Роллінг Стоунз» зі своєю піснею Jumpin’ Jack Flash.[2]
— Поліція! — вигукнув Дафф. — Всім ані руш, інакше мій колега переріже горлянку оцьому молодому красеню.
Час неначе різко зупинився, і Дафф побачив, як чоловік наприкінці столу поволі, ніби в загальмованому відео, підвів голову. Червонясте свиноподібне обличчя з випуклими ніздрями; довге волосся заплетене позаду настільки туго, що очі перетворилися на дві щілини, сповнені ненависті. В кутку рота стирчить довга тонка сигарилла. Свено.
— Ми не шкодуємо заручників, — сказав він.
Молодик зомлів і впав додолу.
На якихось дві-три секунди все у кімнаті завмерло, і чути було лише музику «Роллінг Стоунз».
А потім Свено затягнувся своєю сигариллою і скомандував:
— Схопіть їх!
Дафф помітив, як щонайменше троє «вершників» зреагували на команду — і натиснув на курок свого АК-47. І довго його не відпускав. Розлетівшись віялом, шматочки свинцю діаметром 7,62 міліметра розтрощили пляшки, змели все зі столу, вгризлись у стіну, розшматували живу плоть і зупинили Міка Джеггера[3] на півслові. А позаду Макбет витягнув два «глока», які він запозичив у вбитих «вершників» у порту. Разом з їхніми шкірянками, шоломами та мотоциклами. Дафф відчув, як АК в його руках нагрівся й став м’яким і теплим, мов жіноче тіло. Кімната швидко занурювалася в темряву — лампи одна за одною розліталися на друзки. Коли ж Дафф нарешті відпустив курок, в повітрі плавали пилюка й пір’я, а єдина вціліла лампа гойдалася туди-сюди, кидаючи на стіни тіні, подібні до привидів, що розбігалися навсібіч.
3
— Я озирнувся довкола і в напівтемряві побачив, що всі «вершники» лежать на підлозі обличчям додолу, — розповідав Макбет. — Навколо лише кров, розтрощене скло і порожні стріляні гільзи.
Жвава розмова точилась у «Каменярах» — улюбленій забігайлівці спецназу, що була розташована біля центрального вокзалу.
— Господи Ісусе! — вигукнув Ангус тремтячим голосом. Широко розкритими блакитними очима дивився він на Макбета зі щирим захопленням. — Господи милосердний, та ви ж просто стерли їх з лиця землі! Ну, будьмо!
— Та годі тобі, за п’ять хвилин священику! Обережніше з виразами! — дружньо застеріг його Макбет. Але коли майже всі з присутніх вісімнадцяти полісменів-спецназівців підняли на його честь свої келихи, не стримався й посміхнувся, похитав головою і теж підняв свій бокал. Зробивши добрячий ковток, глянув на Олафсона, який лівою рукою тримав фірмовий півлітровий келих.
— Болить, Олафсоне?
— Біль вщухає, коли згадую, що в одного з «вершників» теж болить плече, — прошепелявив Олафсон і сором’язливо поправив перев’яз, а всі решта вибухнули сміхом.
— Насправді все сталося завдяки Банко та Олафсону, — зауважив Макбет. — А я просто тримав лампу для цих митців, мов якийсь чортів асистент фотографа.
— Продовжуй. Ви з Даффом поклали всіх «вершників» на підлогу. А що було далі? — спитав Ангус, заправляючи свої біляві пасма за вуха.
Перш ніж продовжити, Макбет обвів поглядом присутніх за столом і зустрівся очима з Банко.
— Дехто верещав, що здається. Пилюка вляглася, музичний центр був розтрощений кулями, і в кімнаті нарешті стало тихо й темно, але ситуація залишалася непевною. Ми з Даффом почали перевіряти бандюків з нашого кінця кімнати. Вбитих не було, але дехто явно потребував медичної допомоги. Дафф гукнув, що не може знайти Свено, — Макбет провів пальцем по запітнілій склянці. — Я помітив двері за дальнім кінцем столу, де той сидів. І тієї миті ми почули, як заводяться мотоцикли. Тому кинули решту та вискочили у двір. І побачили, як три мотоцикли виїжджають за ворота, і одним з них був червоний мотоцикл Свено. Охоронець, лисий хлоп із вусами, стрибнув на його мотик і зник разом із втікачами. Дафф розлютився, хотів був погнатися за ними, але я сказав, що в кімнаті є кілька важкопоранених…
— І ти гадав, що це зупинить Даффа? — прошепотів чийсь голос. — Йому випала нагода спіймати Свено, а тут якісь поранені скривавлені вилупки…
Макбет обернувся. Власник голосу сидів сам-один у сусідній кабінці, сховавши голову в тіні, яку кидав солідний сервант дарт-клубу.
— Невже ти гадав, що Дафф зважатиме на життя простих людей, коли йому випала нагода здійснити героїчний подвиг? — чоловік у затінку підняв свого кухля. — Зрештою, треба ж і про кар’єру подбати.
За столом Макбета стало тихо.
Банко прокашлявся.
— До біса кар’єру! Ми, спецназівці, не допускаємо, щоб беззахисні люди вмирали просто так, ні за цапову душу. А чим ви там займаєтесь у своєму наркотичному відділі, ми не знаємо, Сейтоне.
Сейтон подався вперед, і на його обличчя впало світло.
— Жоден із нас у нарковідділі не знає достеменно, чим ми займаємося, — саме така проблема завжди виникає через начальників на кшталт Даффа. Втім, вибач, що перебив твою розповідь, Макбете. Ви повернулися й надали допомогу пораненим, правда?
— Свено — головоріз, який убиватиме знову, якщо матиме змогу, — промовив Макбет, не зводячи очей із Сейтона. — А Дафф непокоївся, що Свено з поплічниками встигнуть втекти за місток.