За мить після того, як Жинь сіла, вхідні двері розчинилися й до зали ввійшла тендітна жінка, нижча навіть за найнижчих першокурсників. Вона крокувала солдатською ходою — бездоганно виструнчена, точна й самоконтрольована.
Услід за нею пройшли п’ятеро чоловіків та одна жінка, всі в темно-коричневих мантіях. Вони зупинилися позаду неї й стояли, вклавши руки в рукава. Учні замовкли, підвелися, зчепивши руки за спиною, і нахилили голови, ледь вклоняючись. Жинь та інші першокурсники зрозуміли натяк і квапливо підвелися.
Якусь мить жінка пильно їх розглядала, а потім жестом наказала сісти.
— Ласкаво просимо. Мене звати Дзіма Лайн, і я маю звання старшої вчительки цієї Академії, також я командир Сінеґардського військового резерву та колишній командир Нікарської імперської міліції, — голос Дзіми прорізав кімнату немов мечем. Дзіма вказала на шістьох людей, які вишикувалися в ряд позаду неї. — Це майстри Сінеґарда. Вони стануть вашими викладачами впродовж першого курсу і потім вирішать, чи брати вас своїми учнями після Випробувань наприкінці року.
Майстри стояли серйозні, один поважніший за іншого. Жоден не всміхався. Усі мали паски різних кольорів: червоного, синього, фіолетового, зеленого, помаранчевого.
Крім одного. У чоловіка, який стояв ліворуч від Дзіми, паска не було. Його мантія також відрізнялася від мантій інших. Ані вишивки по краях, ані емблеми Червоного Імператора праворуч на грудях. Він був убраний так, немовби взагалі не розумів, що тут відбувається, і просто останньої миті накинув на себе безформну коричневу мантію.
Волосся цього майстра було білим-білісіньким, немов борода вчителя Фейжика, проте він зовсім не скидався на старого. Обличчя не помережане зморшками, проте й молодим його не назвеш. Визначити вік неможливо. Коли Дзіма говорила, він колупався мізинцем у вусі, а потім підніс пальця до очей, щоб вивчити виколупане.
Раптом він підвів очі, перехопив погляд Жинь і самовдоволено всміхнувся.
Дівчина квапливо відвернулася.
— Ви тут, бо отримали найвищі бали з Кедзю по всій країні, — сказала Дзіма, великодушно розкриваючи руки. — Ви обійшли тисячі інших учнів у змаганні за право навчатися тут. Вітаю.
Першокурсники збентежено перезирнулися, не певні, чи варто собі аплодувати. Почулося декілька пробних оплесків.
Дзіма всміхнулася.
— Наступного року п’ятої частини з вас тут уже не буде.
Запала мертва тиша.
— Сінеґард не має ані часу, ані ресурсів, щоб навчати кожну дитину, яка мріє про військову славу. Солдатами можуть стати навіть неписьменні фермери. Але ми тут готуємо не солдатів. Ми готуємо генералів. Ми готуємо людей, у чиїх руках опиниться майбутнє Імперії. Тож якщо я вирішу, що ви вже не варті нашого часу, вас попросять піти. Ви помітите, що вам не дадуть змоги обирати сферу навчання. На наше переконання, цей вибір не можна лишати в руках студентів. Після першого року вас перевірятимуть на майстерність із усіх предметних курсів, які ми тут викладаємо: бій, стратегія, історія, озброєння, лінгвістика та медицина.
— І вірування, — перебив її біловолосий майстер.
У Дзіми смикнулося ліве око.
— І вірування. Якщо наприкінці року під час Випробувань вас визнають гідними якогось напряму навчання, то дозволять лишитися в Сінеґарді. Тоді ви отримаєте звання учня.
Дзіма вказала на старших студентів навколо них. Тепер Жинь побачила, що нарукавні пов’язки учнів — тих самих кольорів, що й паски в майстрів.
— Якщо жоден майстер не візьме вас своїм учнем, вас попросять піти з Академії. Зазвичай лишається вісімдесят відсотків першокурсників. Роззирніться. Це означає, що наступного року в цей же час двох людей із вашого ряду тут уже не буде.
Жинь роззирнулася навколо, силкуючись побороти переляк. Вона вважала, що вступний іспит у Сінеґард гарантував їй якщо не стабільну подальшу кар’єру, то бодай домівку щонайменше на п’ять наступних років.
Їй навіть на думку не спадало, що її можуть відправити додому вже за лічені місяці.
— Ми проводимо добір з необхідності, а не з жорстокості. Наше завдання навчати лише еліту — кращих із кращих. Ми не можемо гаяти час на дилетантів. Добре роздивіться своїх одногрупників. Вони стануть вашими найближчими друзями, але разом з тим і найбільшими суперниками. Ви змагатиметесь один з одним за право лишитися в цій Академії. Ми переконані, що завдяки такій конкуренції проявляться найталановитіші. А бездарні вирушать додому. Якщо ви заслуговуєте на це, то наступного року будете присутні тут уже як учні. А як ні… Ну, тоді вас узагалі не варто було сюди відправляти. — Здавалося, Дзіма дивилася просто на Жинь. — І нарешті, попереджаю. На території Академії я не потерплю наркотиків. Якщо у вас знайдуть бодай дрібку опіуму, якщо вас спіймають на відстані бодай десяти кроків від заборонених речовин, вас виволочуть з Академії та кинуть до в’язниці Баґхра.
Дзіма востаннє суворо глянула на них, а потім відпустила помахом руки.
— Щасти вам.
Жабань, учень, який розборонив Жинь та Неджу, провів їх із головної зали до спалень на найнижчому ярусі.
— Ви першокурсники, а тому з наступного тижня прибиратимете територію, — сказав Жабань, ідучи вперед спиною, щоб звернутися до них. Він мав лагідний та спокійний голос, як у селищних лікарів перед ампутацією кінцівок. — Перший удар дзвона на світанку, заняття починаються через пів години по тому. У їдальню треба прийти до цього часу, інакше залишитеся без сніданку.
Хлопців поселили в найбільшій будівлі на території Академії — триповерховій, з вигляду такій, немовби її спорудили через довгий час після того, як землі Академії відібрали в монахів. Порівняно з нею жіноче помешкання здавалося крихітним — проста одноповерхова будівля, що раніше слугувала окремим місцем для медитацій.
Жинь чекала, що спальня виявиться незатишно тісною, проте, схоже, зайняті були тільки ще два ліжка.
— Три дівчини за рік — це справжній рекорд, — промовив Жабань перед тим, як лишив їх влаштовуватися. — Майстри були вражені.
Лишившись у спальні наодинці, троє дівчат обережно розглядали одна одну.
— Я Нян, — представилася дівчина ліворуч від Жинь. Вона мала округле приязне обличчя й говорила з чітким акцентом, який виказував північне походження, хоча розібрати її мовлення було легше, ніж сінеґардський діалект. — Я з провінції Зайця.
— Приємно познайомитися, — протяжно промовила інша. Вона саме оглядала свою постіль. Потерла тонку посірілу тканину між пальцями, відразливо скривилась, а потім відпустила. — Венка, — неохоче назвалася вона. — Провінція Дракона, але виросла я в столиці.
Венка була типовою сінеґардською красунею — прекрасно бліда та струнка, мов вербова гілка. Поруч із нею Жинь почувалася грубою й неоковирною.
Вона усвідомила, що обидві дівчини вичікувально дивляться на неї.
— Жунінь, — сказала вона. — Скорочено Жинь.
— Жунінь, — Венка перекрутила ім’я з сінеґардським акцентом, перекочуючи склади на язику, немовби шматок якоїсь погані. — І що ж це за таке ім’я?
— Південне, — промовила Жинь. — Я з провінції Півня.
— То це тому в тебе така темна шкіра, — сказала Венка, викрививши вуста. — Коричнева, як коров’яче лайно.
Ніздрі Жинь роздулися.
— Я буваю на сонці. І тобі також варто спробувати.
Як і попереджав учитель Фейжик, заняття швидко стали дуже складними. Уже наступного дня одразу після сходу сонця у дворі другого ярусу почалися тренування з бойових мистецтв.
— Що це таке? — майстер Дзюнь, викладач бойового мистецтва, підперезаний червоним поясом, пильно дивився на клас із неприхованою відразою на обличчі. — Вишикуватися. Я хочу бачити рівні ряди. Не купчіться, мов сполохані кури.
Дзюнь мав пару фантастично товстих чорних брів, які майже з’єднувалися посередині чола. На його смаглявому обличчі вони нагадували грозові хмари над вічно лютим поглядом.