— Ти таки здурів, — голос Дзяна був майже шепотом, у якому чулося стільки ж благоговіння, скільки й невіри. — Тебе засліплює власне бажання відплати. Нащо ти це робиш? — Дзян потягнувся й схопив Алтаня за плече. — Заради Імперії? З любові до країни? Що, Тренсиню? Яку історію ти собі розповів?
— Я хочу врятувати Нікань, — наполягав Алтань. Він повторив напруженим голосом, немовби намагався себе переконати. — Я хочу врятувати Нікань.
— Ні, не хочеш, — сказав Дзян. — Ти хочеш знищити муґенців.
— Це одне й те саме!
— Між цим є величезна різниця. У тому, що ти цього не бачиш, і криється причина, чому тобі це не до снаги. Твій патріотизм — це фарс. Ти прикрашаєш свій хрестовий похід моральними аргументами, коли правда в тому, що ти дозволиш мільйонам померти, якщо це означатиме, що ти отримаєш так звану справедливість. А саме це й станеться, якщо ти відкриєш Чулуу Корікх. І ти це знаєш, — сказав Дзян. — Але щоб утамувати твоє прагнення розплати, муситимуть заплатити не лише муґенці, а й усі, кому не пощастить утрапити в цю бурю божевілля. Хаос не вміє розрізняти, Тренсиню, і саме тому ця в’язниця задумувалася так, щоб її ніхто не зміг відчинити, — Дзян зітхнув. — Але звісно ж, тобі байдуже.
Якби Дзян ударив його в обличчя, Алтаня б це так не вразило.
— Тобі вже дуже давно на все начхати, — продовжив Дзян. Він жалів Алтаня. — Ти зламаний. Ти — вже не ти.
— Я намагаюся врятувати свою країну, — відсторонено повторював Алтань. — А ви боягуз.
— Я боюся, — визнав Дзян. — Та лише тому, що починаю згадувати, ким колись був. Не йди цим шляхом. Твоя країна зотліла. Ти не повернеш її кров’ю.
Алтань витріщився на нього, не здатний відповісти. Дзян схилив голову набік.
— Ірдзях знав, чи не так?
Алтань швидко закліпав. Його обличчям ковзнув страх.
— Що? Ірдзях не… Ірдзях би ніколи…
— О, він знав, — зітхнув Дзян. — Мусив знати. Дадзі мала б йому сказати, Дадзі бачила те, чого не бачив я, Дадзі простежила за тим, щоб Ірдзях знав, як стримати твій гнів.
Спантеличена, Жинь переводила погляд з Дзяна на Алтаня й назад. Кров відлила від Алтаневого обличчя, його риси викривила лють.
— Та як ви смієте… як ви смієте заявляти…
— Це моя провина, — сказав Дзян. — Я мусив докласти більше зусиль, щоб тобі допомогти.
Алтанів голос надломився.
— Мені не треба було допомагати.
— Допомога тобі була потрібна понад усе, — сумно промовив Дзян. — Мені так шкода. Я мав боротися за те, щоб тебе врятувати. Ти був наляканим хлопчиком, а вони перетворили тебе на зброю. А тепер… тепер ти втрачений. А вона ні. Її ще можна врятувати. Не спалюй її собою.
Вони обоє глянули на Жинь.
Вона дивилася кудись між ними. Тож тепер їй доведеться обирати. Обидва шляхи, які відкрилися перед нею, були зрозумілі. Алтань або Дзян. Командир або майстер. Перемога та помста або… Або що там Дзян їй обіцяв.
Але що він бодай колись їй обіцяв? Лише мудрість. Лише розуміння. Просвітлення. Та це означало ще більше пересторог, жалюгідних виправдань, щоб тримати її подалі від використання сили, яка, вона це знала, їй доступна.
— Я вчив тебе кращого, — Дзян поклав руку їй на плече. Він говорив так, немовби благав. — Хіба ж ні? Жинь?
Він міг допомогти їм. Міг зупинити різанину в Ґолінь Ніїс. Міг урятувати Неджу.
Але Дзян ховався. Він був потрібен своїй країні, але втік, аби сховатися тут, навіть не подумавши про те, що залишив позаду.
Він покинув її.
Навіть не попрощався.
А от Алтань… Алтань її не зраджував.
Алтань словесно ображав її й бив, але вірив у її силу. Алтань лише хотів зробити її сильнішою.
— Вибачте, пане, — сказала вона. — Але я виконую наказ.
Дзян видихнув, і його рука зісковзнула з її плеча. Як і завжди під його поглядом, вона почувалася так, ніби їй бракувало повітря, ніби він бачив наскрізь кожнісіньку її частинку. Він оцінював її тими блідими очима — і вона не виправдала його сподівань.
І навіть попри те, що Жинь зробила свій вибір, його розчарування було для неї нестерпним. Дівчина відвернулася.
— Ні, це ти мені вибач, — сказав Дзян. — Мені так прикро. Я намагався тебе застерегти.
Він відступив назад на руїни постаменту. Заплющив очі.
— Майстре, будь ласка.
Він почав щось наспівувати. Розбите каміння біля його ніг ворухнулося, немов рідина, знову набуваючи форми гладенького неушкодженого постаменту, який повільно відбудовувався знизу догори.
Жинь кинулася вперед.
— Майстре!
Але Дзян був спокійний, мовчазний. А потім камінь повністю закрив його обличчя.
— Він помиляється. — Алтанів голос тремтів, і Жинь не знала, від страху чи від люті. — Це не тому, що я… Я не… Він нам не потрібен. Ми розбудимо інших. Вони битимуться за мене. А ти… ти битимешся за мене, правда? Жинь?
— Звісно, битимуся, — прошепотіла вона, але Алтань уже ламав тризубом наступний постамент, б’ючи металом знову і знову в неприхованому відчаї.
— Прокидайся, — закричав він, його голос надломився. — Прокидайся. Ну ж бо…
Певно, у цьому постаменті був Фейлень — божевільний, смертоносний шаман. Це мало б їх насторожити, але, здається, Алтань цим не переймався і знову вдарив тризубом у тонку кам’яну плиту, що закривала Фейленеве обличчя.
Каміння розкришилося, і другий шаман прокинувся.
Вагаючись, Жинь простягла смолоскип уперед. Коли вона побачила постать усередині, то мимохіть відсахнулася.
У Фейлені заледве можна було впізнати людину. Дзян нещодавно себе ув’язнив. Його тіло ще було у відносно непоганому стані, без видимих ознак гниття. Але Фейлень… Фейленеве тіло було мертвим, посірілим. Він заціпенів після місяців поховання без харчування та кисню. Він не зогнив, а радше скам’янів.
На попелястій шкірі проступили блакитні вени. Жинь сумнівалася, що в тих венах досі текла кров.
Фейлень був струнким, худорлявим і сутулим, але, схоже, колись його обличчя цілком могло бути вродливим. Але тепер шкіра на ньому натягнулася на вилицях, а очі тонули в глибоких кратерах очниць.
А потім він розплющив очі — і Жинь забракло повітря.
Фейленеві очі світилися в темряві спокійною блакиттю, немовби дві часточки неба.
— Це я, — сказав Алтань. — Тренсинь. — Вона чула, як він силкувався втримати тон голосу. — Ти мене пам’ятаєш?
— Ми пам’ятаємо голоси, — повільно промовив Фейлень. Його голос загрубів після місяців мовчання і тепер скидався на сталевий клинок, який тягли з давнього каменя в горі. Фейлень смикнув головою під неприродним кутом, немовби намагався витрусити з вуха личинку. — Ми пам’ятаємо вогонь. І пам’ятаємо тебе, Тренсиню. Ми пам’ятаємо твою руку на своєму роті, а другу руку на нашому горлі.
Слова Фейленя змусили Жинь стиснути руків’я меча від страху. Він говорив не як воїн, який битиметься на боці Алтаня..
Він говорив «ми».
Схоже, Алтань також це помітив.
— Ти пам’ятаєш, хто ти?
Фейлень насупився, немов забув. Він довго розмірковував, перш ніж проскреготіти:
— Ми дух вітру. Ми можемо взяти тіло дракона або тіло людини. Ми правимо небесами в цьому світі. Ми носимо чотири вітри в мішку й літаємо, коли виникає бажання.
— Ти Фейлень із Цике. Ти служиш Імператриці, й ти служив під командуванням Туйра. Мені потрібна твоя допомога, — сказав Алтань. — Мені потрібно, щоб ти знову бився.
— Бився?
— Іде війна, — сказав Алтань, — і нам потрібна сила богів.
— Сила богів, — повільно протягнув Фейлень. А тоді засміявся.
Це був не людський сміх. Це було високе відлуння того, що відбивалося від гірських стін, немовби скавчання кажанів.
— Ми вже билися за тебе, — сказав він. — Ми билися за Імперію. За твою трикляту Імператрицю. І що це нам принесло? Удар у спину та мандрівку до цієї гори.