— Фейлень, — просичав він і кинувся вгору кам’яним переходом у нерівному змаганні.
Жинь побігла за ним, але все марно. Коли вони бігли, то чули лише власні кроки, бо Фейлень уже давно зник із гори Чулуу Корікх.
Вони випустили його у світ.
Але Алтань уже раз переважив його силою. Безперечно, вони могли зробити це ще раз. Мусили.
Жинь і Алтань вибігли з кам’яних дверей й наштовхнулися на стіну сталі.
На гірському схилі юрбилися солдати Федерації.
Їхній генерал гаркнув наказ — і солдати склали щити докупи, аби створити перешкоду й відтіснити Жинь та Алтаня всередину кам’яної гори.
На якусь мить вона перехопила вражений вираз Алтаня, але потім його закрило обладунками й мечами.
Жинь не мала часу замислитися, чому солдати Федерації тут і як дізналися, що вони з Алтанем сюди прибудуть. Усі запитання вилетіли з її свідомості в бою. Бойовий інстинкт узяв гору — світ зводився лише до клинків, і ударів, і сум’яття битви…
Навіть витягнувши меча, Жинь розуміла, що це безнадійно.
Федерація обрала надзвичайно правильне місце, щоб убити спірлійців.
Тут Алтань і Жинь не мали переваги. Фенікс не міг пробитися до них крізь товсті кам’яні стіни. Ковтати макове зерно було марно. Вони можуть молитися своєму богу, але ніхто не відповість.
Пара рук у рукавицях потягнулася до Жинь ззаду, притиснувши її руки до боків. Боковим зором вона бачила, як Алтаня відтіснили до стіни, біля його шиї було не менше п’яти клинків.
Він міг бути найкращим майстром бойових мистецтв у Нікані. Але без свого полум’я, без тризуба він усе одно був лише однією людиною.
Жинь ударила ліктем найближчого солдата. Їхні клинки брязнули, Жинь приземлилася вдалим шаленим переворотом. Солдат із криками упав у прірву разом з її мечем, що застряг у його коліні. Жинь хотіла схопити свою зброю, але було вже запізно.
Наступний солдат зробив широкий випад. Жинь пірнула до найближчої печери, тягнучись до ножа на поясі.
Солдат ударив її руків’ям клинка по плечу і звалив її на підлогу. Вона наосліп обмацувала камінь.
А потім хтось ударив її щитом по потилиці.
Роздiл 24
Жинь прокинулася в темряві. Вона лежала на рівній хиткій поверхні. Фургон? Корабель? Жинь була певна, що розплющила очі, однак усе одно нічого не бачила. Її десь замкнули чи це просто ніч? Жинь і гадки не мала, скільки минуло часу. Вона спробувала ворухнутись і з’ясувала, що її зв’язали: руки міцно обмотали мотузкою, завівши за спину, а ноги стягнули докупи. Жинь спробувала сісти — і м’язи на лівому плечі заволали від болю. Вона ледь стримала стогін і знову лягла, доки пульсація не стихла.
Потім Жинь спробувала рухатися в горизонтальній площині. У неї затерпли ноги: та, на якій вона лежала, оніміла від нестачі кровообігу. Коли Жинь пересунулася, аби повернути чутливість, біль був такий, немовби їй у стопу повільно встромляли тисячу голок. Жинь не могла ворушити ногами окремо, а тому звивалася вперед і назад, немовби черв’як, повільно просуваючись, аж доки не вдарилась об щось ногами. Дівчина відштовхнулася й поповзла в інший бік.
Тепер Жинь була впевнена, що вона у фургоні.
З неабиякими зусиллями підтяглася, щоб сісти. Маківкою вдарилась об щось шерехувате. Брезент. Чи може парусина? Тепер її очі звикли до темряви, й Жинь збагнула, що зовні зовсім не темно, це лише накриття фургона блокує сонячне світло.
Жинь натягувала брезент, аж доки збоку не пробився сонячний промінь. Тремтячи від напруження, вона притиснулась оком до щілини.
Побачене Жинь осягнула не одразу.
Дорога скидалася на щось неуявне. Немовби сильний порив вітру промчав невеликим містом, вивернувши назовні господи, навмання розкидавши домашнє збіжжя на траву позад себе. Два вишукано прикрашені дерев’яні стільці лежали поруч із парою вовняних шкарпеток. Обідній стіл стояв біля набору шахів, різьблені фігурки якого були розкидані в куряві. Картини. Іграшки. Цілі дорожні скрині лежали відкритими на узбіччі. Жинь побачила весільну сукню. І підібраний до неї комплект шовкової білизни для сну.
Це був слід селян, які рятувалися втечею. Якщо на цій території й жили нікарці, вони давно пішли, покинувши пожитки на узбіччі, коли їх було уже несила нести. Коли відчайдушне бажання вижити пересилило прив’язаність до майна, нікарці один за одним кидали все.
Це Фейлень таке накоїв чи Федерація? У Жинь стиснулося саме нутро від думки, що вона може бути винною в цьому. Але якщо бог вітру й справді заподіяв ці руйнування, то він уже давно рушив далі. Коли вони їхали, повітря не рухалося — поблизу не було ані химерних вітрів, ані торнадо, здатних розірвати їх на шмаття.
Можливо, він творив хаос у світі деінде. Можливо, втік на північ — відсидітися, зцілитися і звикнути до такої жаданої свободи. Кому до снаги передбачити волю бога?
Федерація вже зруйнувала Тікані? Чи вчасно до Фанів дійшли чутки про наступ ворожих військ, щоб вони встигли втекти раніше, ніж Федерація зрівняла їхнє селище з землею? А що сталося з Кесеґі?
Жинь подумала, що солдати Федерації могли прихопити собі щось із покинутого. Але вони рухалися так швидко, офіцери горлали на свої загони, коли ті зупинялися щось підібрати. Туди, куди вони прямували, вони хотіли дістатися якнайшвидше.
Серед розкиданих скринь та меблів Жинь побачила при дорозі чоловіка. Згорбившись, він сидів біля бамбукової жердини для носіння, з тих, які фермери використовують, щоб урівноважити кошики з водою для зрошення. Він змайстрував великий знак із чорним написом, на якому нечітким почерком написав: «П’ять злитків».
— Дві дівчини, — повільно проказав він. — Дві дівчини, здорові дівчини, продаю.
З дерев’яних кошиків визирнули двоє малюків. Вони зачудовано глянули на солдатів, які йшли далі. Одна з дівчаток помітила Жинь, яка підглядала з-під брезенту, і з неусвідомленою допитливістю закліпала осяйними оченятами. Вона підняла крихітні пальчики й помахала їм за мить до того, як солдати в захваті закричали.
Жинь позадкувала від щілини в брезенті. Очі налилися слізьми. Їй бракувало повітря. Вона міцно замружилася. Вона не хотіла бачити, що стане з тими дівчатками.
— Жинь?
Вона тільки-но помітила Алтаня, який скрутився на іншому боці фургона. Жинь заледве бачила його в темряві накриття. Вона незграбно пересунулася до нього, немов щогла.
— Де ми? — запитав він.
— Не можу сказати, — промовила вона.— Але ніяк не біля гір Кукхонінь. Ми їдемо рівною дорогою.
— Ми у фургоні?
— Гадаю, що так. Не знаю, скільки їх.
— Це не важливо. Я витягну нас. Я хочу пропалити ці мотузки, — заявив він. — Відступи назад.
Вона поповзла до іншого кінця фургона за мить до того, як Алтань запалив невеликий вогник на руках. Його пута охопив вогонь по краях, і вони почали повільно чорніти.
Фургон наповнився димом. Очі в Жинь засльозилися, вона не стрималася й закашлялася. Минали хвилини.
— Ще трошки, — сказав Алтань.
Дим звивався з мотузок густими щупальцями. Жинь глянула на брезент і запанікувала. Якщо дим не вийде, вони задихнуться до того, як Алтань розірве пута. Але якщо вийде…
Жинь почула крики над головою. То була муґенська, але перекласти вона не змогла через стислість та різкість команд.
Хтось сіпнув брезент.
Алтаневе полум’я тільки-но розгорілося на повну силу, як раптом солдат вилив на нього ціле відро води. Повітря наповнилося шипінням.
Алтань закричав.
Хтось затиснув Жинь рота вогкою ганчіркою. Вона відбивалася й пручалася, затамовувала подих, але вони встромили щось гостре їй у поранене плече, і їй лишалося тільки різко вдихнути від болю. А тоді ніздрі наповнив солодкий запах газу.
Світло. Світло, таке яскраве, що різало, мов ножами по очах. Жинь спробувала відвернутися від джерела світла, але нічого не трапилося. Якусь мить вона марно сіпалася, налякана, що її паралізувало, аж доки не зрозуміла, що її прив’язали ременями. Прикували до якогось плаского ліжка. Периферійний зір Жинь обмежувався верхньою половиною кімнати. Напружившись, вона змогла розгледіти тільки голову Алтаня поруч зі своєю.