«Ненависть, — подумала Жинь. — Ненависть та історія страждань, заподіяних такими людьми, як ти».
— Ти знаєш, що моя країна ніколи не хапала зірок із неба в шаманізмі, — сказав Шіро. — Маєш якісь ідеї — чому?
— Бо боги не завдають собі клопоту таким непотребом, як ти, — виплюнула Жинь.
Шіро змахнув у повітрі, немовби відганяючи образу. Певно, він чув стільки нікарських прокльонів, що тепер вони для нього нічого не означали.
— Зробімо ось як, — запропонував він. — Я попрошу тебе показати мені шлях до богів. Щоразу, коли ти відмовлятимешся, я даватиму йому ще одну дозу наркотику. Ти знаєш, що він при цьому відчуватиме.
Алтань видав зі свого ліжка низький гортанний звук. Усе його тіло напружилося і зсудомилося.
Шіро пробурмотів щось йому на вухо й погладив Алтаня по чолі так ніжно, як мати могла б заспокоювати недужу дитину.
Минали години. Шіро знову і знову ставив Жинь запитання про шаманізм, але вона лишалася кам’яною стіною. Вона не хотіла розкривати таємниць, які стояли за Пантеоном. Не хотіла вкладати їх у руки муґенців як ще одну зброю.
Натомість вона проклинала його і плювалася, називала чудовиськом, називала всіма мерзенностями, які тільки спадали їй на думку. Дзіма не вчила їх прокльонів муґенською, але Шіро вловив суть.
— Годі, — промовив він. — Чи ти не бачила цього раніше?
Жинь завмерла, з рота текла, скапувала слина.
— Не розумію, про що ти.
Шіро торкнувся пальцями Алтаневої шиї, щоб намацати пульс, відтягнув його повіки і стиснув вуста, немовби щось підтверджуючи.
— Його терпимість вражає. Нелюдська. Він роками курив опіум.
— Бо це ви таке з ним зробили, — хрипло крикнула вона.
— А потім? Після того, як його звільнили? — Шіро говорив, мовби розчарований учитель. — Вони мали в руках останнього спірлійця й не намагалися відлучити його від наркотиків? Ясно як божий день, що хтось годував його ними роками. Розумно з їхнього боку. О, не дивися на мене так. Федерація не першою почала використовувати опіум для контролю населення. Цей прийом винайшли нікарці.
— Про що ти торочиш?
— Хіба тебе цього не вчили? — Шіро видавався задоволеним. — Ну звісно ж. Звісно ж, не стали б учити. Нікань любить підчищати все ганебне в своєму минулому.
Він перетнув кімнату і став над Жинь, пробігшись пальцями по рукавах.
— А як, по-твоєму, Червоний Імператор тримав спірлійців у покорі? Подумай головою, моя люба. Коли Спір утратив свою незалежність, Червоний Імператор відправив пакунки з опіумом у дар спірлійцям. Подарунок від колонізатора даниннику. Це зробили навмисно. До того спірлійці вживали лише місцеву кору на церемоніях. Вони використовували такий м’який галюциноген, що курити опіум для них було ніби отримати метиловий спирт. Щойно спробували, миттю стали залежними. А потім робили все можливе, щоб дістати ще. Вони стали рабами опіуму, а заразом і рабами Імператора.
У голові Жинь роїлися думки. Вона так і не знайшла, що відповісти.
Їй хотілося назвати Шіро брехуном. Хотілося крикнути йому зупинитися. Але це мало сенс.
Це стільки всього пояснювало.
— Отже, як бачиш, зрештою, наші країни не такі вже й різні, — самовдоволено сказав він. — Єдина відмінність у тому, що ми шануємо шаманів, хочемо вчитися в них, натомість ваша Імперія боїться і параноїть щодо сили, якою вони володіють. Ваша Імперія відбраковує вас та експлуатує, а ще змушує усувати одне одного. Я хочу вивільнити вас. Я гарантую тобі свободу для прикликання бога, якої ти ніколи раніше не мала.
— Якщо ти даси мені свободу, — гаркнула вона, — то перше, що я зроблю, — спалю тебе живцем!
Зв’язок із Феніксом був її останньою перевагою. Федерація спаплюжила і спалила її країну. Федерація знищила Академію й убила її друзів. А тепер, цілком імовірно, зрівняла з землею рідне місто. Недоторканним лишився тільки Пантеон — єдине місце в цілому всесвіті, куди муґенці ще не змогли дістатися.
Нехай її катують, зв’язують, б’ють чи морять голодом, але її розум належить тільки їй. Її бог належить тільки їй. Вона радше помре, ніж зрадить його.
Зрештою Шіро стало нудно. Він покликав охоронців, щоб ті відтягли в’язнів до камери.
— Побачимося завтра, — життєрадісно промовив він. — І спробуємо знову.
Жинь плюнула йому на халат, і охоронці винесли її геть. Ще один охоронець пішов слідом, перекинувши нерухомого Алтаня через плече, немовби тушу тварини.
Один охоронець прикував Жинь за ногу до стіни і з грюкотом зачинив за собою двері. Поруч із нею Алтань смикався та стогнав, ледь чутно шепочучи щось незрозуміле. Жинь поклала його голову собі на коліна й несла жахливу варту над поваленим командиром.
Алтань не приходив до тями багато годин. Не раз він скрикував, говорив щось спірлійською, якої вона не розуміла.
А потім простогнав її ім’я:
— Жинь.
— Я тут, — сказала вона, погладивши його по чолі.
— Він зробив тобі боляче? — наполегливо запитав він.
Вона придушила схлипування.
— Ні. Ні… Він хотів, щоб я говорила, навчила його всього про Пантеон. Я не розповіла нічого, але він сказав, що просто продовжить робити боляче тобі.
— Боляче не від наркотиків, — промовив він. — Боляче, коли закінчується їхня дія.
А потім із гострим болем у животі вона зрозуміла.
Алтань не деградував, коли курив опіум. Ні, куріння опіуму було єдиним часом, коли він не відчував болю. Він усе життя жив у нескінченному болю, завжди прагнучи ще однієї дози.
Вона ніколи не розуміла, як страшенно важко бути Алтанем Тренсинем, жити під тиском несамовитого бога, який у глибині його розуму постійно закликав руйнувати все, а в крові тим часом нашіптувало обіцянки наркотичне божество.
«Ось чому спірлійці так легко стали залежними від опіуму», — усвідомила вона. Не тому, що потребували його для вогню. А тому, що для декого з них це була єдина можливість утекти від свого жахливого бога.
Глибоко всередині Жинь про це знала, вона підозрювала ще відколи дізналася, що Алтаневі не потрібні наркотики, як решті Цике, що Алтаневі очі постійно яскраві, як маків цвіт.
Алтаня вже давно треба було замкнути в Чулуу Корікх.
Але Жинь не хотіла в це вірити, бо їй потрібно було вважати свого командира розсудливим.
Бо хто ж вона без Алтаня?
Протягом наступних годин, коли наркотики виходили з Алтаневого організму, він страждав. Пітнів. Корчився. Так нестямно смикався, що Жинь довелося стримувати його, щоб він собі не нашкодив. Алтань кричав. Благав Шіро повернутися. Благав Жинь допомогти йому померти.
— Ти не можеш, — з панікою в голосі сказала вона. — Ми мусимо втекти звідси. Ми повинні вибратися.
Його очі були порожніми, переможеними.
— Опиратися тут означає страждати, Жинь. Звідси немає виходу. Немає порятунку. Найкраще, що тобі лишається, це сподіватися, що Шіро стане нудно й він подарує тобі безболісну смерть.
Потім Жинь майже це зробила.
Вона хотіла покласти край його стражданням. Бо більше не могла бачити катувань, не могла дивитися, як чоловік, якого вона поважала, відколи вперше побачила, опустився до такого.
Жинь усвідомила, що стала колінами на його нерухомий торс і трималася руками за шию. Їй треба було лише натиснути. Витиснути повітря з горла. Обірвати його життя.
Він заледве відчув би це. Він уже заледве відчував що-небудь.
Навіть коли її пальці стиснули його шкіру, він не опирався. Він хотів покласти цьому край.
Жинь уже робила це раніше. Вона вбила такого ж — маску чимей.
Але тоді Алтань відбивався. Тоді був загрозою. Тепер від нього не чулося загрози, він був лише трагічним, яскравим доказом того, що герої неминуче падають.
Зрештою, Алтань Тренсинь не був невразливим.
Він так добре виконував накази. Йому говорили стрибнути, а він летів. Йому говорили битися, а він знищував.