На якомусь відрізку часу ці люди існували.
А потім їх не стало.
Бо вже нічого не було написано. Фенікс розповів про це Жинь. Фенікс показав їй.
І тепер нереалізоване майбутнє мільйонів зупинилося, немов зоряне небо раптом погасло.
Жинь не могла стерпіти страшної провини за це, тож віддалила розум від реальності. Вона спалила ту частину себе, яка відчувала б каяття за ті смерті, бо якби вона відчула каяття, якби відчула всі до єдиної смерті, це розірвало б її. Життів було так багато, що вона відмовлялася визнавати їхнє існування.
Тих життів не існувало.
Жинь думала про жалюгідний шум, який видає свічка, коли її стискають облизаними пальцями. Думала про шипіння ароматичних паличок, коли вони догоряють до кінця. Думала про мух, яких вона чавила пальцем.
То були не життя.
Смерть одного солдата — це трагедія, бо вона могла уявити, який біль він відчував до самого кінця: надії, найменші подробиці, наприклад те, як він одягав форму, що мав родину й дітей, яким сказав, що вони побачаться одразу після того, як він повернеться з війни. Його життя було цілим світом, збудованим навколо нього, і покидати все це було трагедією.
Але Жинь не могла помножити це на тисячі. Таке мислення не піддавалося підрахункам. Такого масштабу навіть не можна було уявити. Тож вона й не намагалася.
Частина її, здатна осягнути це, вже не працювала.
То були не життя.
То були цифри.
Їх треба було відняти.
Через, як їй здалося, години біль повільно ослаб. Жинь дихала великими сиплими ковтками. Повітря ніколи не було таким солодким. Вона розпрямилася з зародкової пози й повільно підвелася, хапаючись за різьблення, щоб не впасти.
Вона намагалася стояти. Ноги тремтіли. Щоразу, коли руки торкалися каменю, з них виривалося полум’я. Жинь іскрила за кожного руху. Дар, який їй підніс Фенікс, вона не могла контролювати, не могла вмістити в собі чи використовувати частинами. Це був потік божественної сили з небес — і Жинь просто виконувала роль каналу. Вона заледве могла стриматися, щоб і собі не розчинитися в полум’ї.
Вогонь був повсюди: у її очах, він струменів із ніздрів та рота. Пекуче відчуття охопило горло. Жинь розкрила рота, щоб закричати. Звідти вирвалося полум’я, яке все не гасло й не гасло, зависнувши над нею палахкотливою кулею.
Якимось чином їй таки вдалося вибратися з храму. А потім вона впала на пісок.
Роздiл 26
Прокинувшись у ще одній незнайомій кімнаті, Жинь так запанікувала, що їй перехопило подих. Невже знову? Ні. Її знову спіймали, вона в лапах муґенців, і вони збираються порізати її на шматки, препарувати, немов кролика.
Але коли вона смикнула руки вгору, їх ніщо не стримувало. А коли спробувала сісти, ніщо не заважало. На ній не було пут. Вага, яку вона відчувала на грудях, була ковдрою, а не путами.
Жинь лежала на ліжку. А не прив’язана на операційному столі. Не прикована до підлоги.
То було просто ліжко.
Вона скрутилася, підтягла коліна до грудей і вдихала, видихала, аж доки дихання не сповільнилося й вона не заспокоїлася настільки, щоб роззирнутися.
Кімната була невеликою, темною й без вікон. Дерев’яна підлога. Дерев’яна стеля, дерев’яні стіни. Підлога під нею рухалася, м’яко коливаючись уперед і назад, ніби мати заколисувала дитя. Спершу Жинь подумала, що знову тоне, бо як ще можна пояснити ритмічний рух кімнати, коли сама Жинь лежала спокійно.
Вона не одразу зрозуміла, що могла бути в морі.
А потім обережно розпрямила руки й ноги, і тілом прокотилася нова хвиля болю. Вона спробувала знову — і цього разу боліло менше. Дивовижно, але жодна кінцівка не була зламана. Жинь була ціла. Неушкоджена.
Жинь перекотилася на бік і обережно спустила босі ноги на прохолодну підлогу, але коліна миттю підігнулись, і вона знову впала на невелике ліжко. Вона ніколи не бувала у відкритому морі. Раптом її почало нудити й, хоча шлунок був порожній, із сухими ривками вона перегнулася через край ліжка на кілька хвилин, аж доки не опанувала себе.
Її заплямованої, порваної форми не стало. Хтось перевдягнув її у свіже. Вона подумала, що одяг здається химерно знайомим, аж доки не оглянула тканину й не зрозуміла, що вже носила такі туніки раніше. Це були туніки Цике.
І їй уперше спало на думку, що вона не в руках ворога.
Сподіваючись супроти надії, не сміючи бажати, Жинь вислизнула з ліжка і знайшла в собі сили стояти. Вона підійшла до дверей. Рука затремтіла, коли вона взялася за клямку.
Клямка вільно провернулася.
Жинь піднялася першим-ліпшим сходовим маршем і вилізла на дерев’яну палубу. Коли побачила над головою відкрите небо, пурпурове від вечірнього світла, то мало не заплакала.
— Вона прокинулася!
Спантеличена Жинь повернула голову. Вона впізнала той голос.
Жамса махав їй з іншого кінця палуби. В одній руці він тримав швабру, а в другій відро. Він широко всміхнувся їй, кинув швабру й побіг назустріч.
Бачити його було так несподівано, що якусь мить Жинь стояла нерухомо, збентежено витріщаючись на нього. А потім підійшла до хлопця, простягнувши руку вперед. Вона так давно не бачила нікого з Цике, вона була майже впевнена, що Жамса — ілюзія, якийсь жахливий трюк, влаштований Шіро, щоб помучити її.
Жинь усе одно зраділа міражу, принаймні вона могла чогось торкнутися.
Та Жамса був реальним. Підбігши до Жинь, він відкинув її руку й міцно обійняв. Коли Жинь притиснулась обличчям до його худорлявого плеча, усе в Жамсі видавалося до болю реальним: кістлява постать, тепла шкіра, рубець навколо очниці. Він був справжнім. Він був там.
Вона не спала.
Жамса розімкнув обійми й, насупившись, глянув їй у вічі.
— Чорт, — пробурмотів він. — Чорт.
— Що?
— Твої очі, — сказав він.
— А що з ними?
— Вони такі ж, як у Алтаня.
Від звуку цього імені Жинь розридалася.
— Ну. Ну годі, — сказав Жамса, ніяково гладячи її по голові. — Усе гаразд. Ти в безпеці.
— Як ви… де? — Жинь проковтнула нескладні запитання між схлипуваннями.
— Ну, ми були на відстані кількох миль від південного узбережжя, — сказав Жамса. — Аратша вів нас. Ми думали, що краще на якийсь час затриматися біля узбережжя. На материку все ускладнилося.
— Ми?.. — повторила Жинь зі збитим диханням.
«Це можливо?»
Жамса кивнув, широко всміхаючись.
— Ми всі тут. Решта в каютах. Ну, за винятком близнюків, але вони приєднаються до нас за кілька днів.
— Як? — вимогливо запитала Жинь.
Цике не знали, що сталося в Чулуу Корікх. Вони не могли знати, що трапилося на дослідній базі. Звідки вони дізналися, що треба прибути на Спір?
— Ми чекали на місці зустрічі, як і наказав Алтань, — пояснив Жамса. — А коли ви не з’явилися, зрозуміли — щось трапилось. Унеґень відстежував солдатів Федерації весь шлях до… того місця. Ми ризикнули всім, відправили Унеґеня спробувати якось витягти вас… — Жамса замовк. — А решту ти знаєш.
— То був Алтань, — сказала Жинь.
Вимовивши його ім’я, вона відчула нову хвилю скорботи, і її лице скривилося.
— Ми бачили, — м’яко сказав Жамса. — Ми зрозуміли, що то був він.
— Він мене врятував.
— Ага.
Жамса вагався.
— То він точно…
Жинь почала схлипувати.
— Бляха, — тихо промовив Жамса. — Чаґхань… Хтось мусить сказати Чаґханю.
— Де він?
— Близько. Цара надіслала нам повідомлення з вороном, але там було небагато, лише те, що вони йдуть. Невдовзі ми з ними зустрінемося. Вона знатиме, як нас знайти.
Жинь підняла очі на Жамсу.
— А як ви знайшли мене?
— Перелопатили гору трупів, — Жамса непевно їй усміхнувся. — Два дні шукали вцілілих. І нічого, а потім твоєму другові спало на думку попливти на острів, і там ми натрапили на тебе. Ти лежала на шматку скла, Жинь. Навколо лише пісок, а ти лежала на листі прозорого скла. То було щось незвичайне. Казкове.