Кітай страшенно зблід.
— Ти вбила тисячі невинних людей.
— Вони катували мене! Вони вбили Алтаня!
— Ти зробила з муґенцями те саме, що вони зробили зі Спіром.
— Вони на це заслужили!
— Як хтось міг на це заслужити? — скрикнув Кітай. — Як, Жинь?
Вона була вражена. Як він міг тепер на неї гніватися? Він хоча б уявляє, що їй довелося пережити?
— Ти не знаєш, що вони зробили, — спокійно прошепотіла вона. — Що вони планували. Вони хотіли вбити нас усіх. Вони не переймалися людськими життями. Вони…
— Вони чудовиська! Знаю! Я був у Голінь Ніїс! Я багато днів лежав серед трупів! Але ти… — Кітай запнувся на цих словах. — Ти обернулася й зробила точнісінько те саме. Цивільні. Невинні. Діти, Жинь. Ти щойно поховала цілу країну й нічого не відчуваєш.
— Вони були чудовиськами! — пронизливо крикнула Жинь. — Вони не були людьми!
У Кітая відвисла щелепа. З його вуст не вирвалося ані звуку. Він закрив рота. А коли нарешті заговорив знову, то так, немовби зараз розплачеться:
— А ти колись задумувалася, — повільно сказав він, — що саме такими вони вважали нас?
Важко дихаючи, вони пильно дивились одне на одного. Жинь у вухах бухкала кров.
Та як він сміє? Як він сміє стояти ось так і звинувачувати її в жорстокості? Він не був у тій лабораторії, не знав, що Шіро планував стерти з лиця землі всіх нікарців… Він не бачив, як Алтань зійшов з доку і спалахнув смолоскипом.
Вона відплатила за свій народ. Урятувала Імперію. Кітай не може засуджувати її за це. Вона йому не дозволить.
— Геть із дороги, — випалила вона. — Мені треба знайти своїх людей.
Кітай мав виснажений вигляд.
— Навіщо, Жинь?
— У нас є робота, — напружено відповіла вона. — Це ще не кінець.
— Ти серйозно? Ти чула бодай слово з того, що я сказав? З муґенцями покінчено! — закричав Кітай.
— Не муґенці, — сказала вона. — Муґенці — не кінцевий ворог.
— Про що ти?
— Я хочу війни проти Імператриці.
— Імператриці? — Кітая немов обухом по голові вгріли.
— Су Дадзі викрила наше місцеперебування Федерації, — сказала Жинь. — Ось чому вони нас знайшли, вони знали, що ми в Чулуу Корікх…
— Це божевілля, — сказав Кітай.
— Але вони так сказали! Муґенці, вони сказали…
Кітай витріщився на неї.
— А тобі ніколи не спадало на думку, що в них були всі підстави брехати?
— Не про це. Вони знали, хто ми. Де ми були. Лише вона це знала, — Жинь задихала частіше. Лють повернулася. — Мені треба знати, чому вона це зробила. А потім я маю покарати її за це. Мені треба змусити її страждати.
— Ти себе чуєш? Хіба важливо, хто кого продав? — Кітай схопив її за плечі й струсонув. — Роззирнися. Подивися, що сталося з цим світом. Усі наші друзі мертві. Неджа. Жабань. Ірдзях. Алтань.
Жинь відступала з кожним іменем, але Кітай безжально продовжував:
— Увесь наш світ зруйнований, а ти все хочеш війни?
— Війна вже тут. На троні Імперії сидить зрадниця, — уперто сказала вона. — Я дивитимуся, як вона горітиме.
Кітай відпустив руку Жинь. Його обличчя її вразило.
Він дивився на неї, мовби на незнайомку. Схоже, він її боявся.
— Не знаю, що з тобою сталося в тому храмі, — сказав він. — Але ти не Фан Жунінь.
Кітай пішов із палуби. І більше жодного разу на неї не глянув.
Жинь побачила Цике в трюмі галери, але не приєдналася до них. Вона була надто спустошена, надто виснажена. Тому повернулася до своєї каюти й замкнулася зсередини.
Вона думала — насправді, сподівалася, — що Кітай знайде її, але ні. Коли вона заплакала, поруч не було нікого, хто б її заспокоїв. Вона задихалася від сліз, втупившись обличчям у матрац. Глушила крики об важку солом’яну підстилку, та потім вирішила, що байдуже, хто її почує, і закричала вголос у темряву.
До дверей прийшов Бадзі, приніс тацю з їжею. Вона відмовилася.
Через годину до її кімнати таки пробився Енькі. Він умовляв її поїсти — вона знову відмовилася. Він наполягав, що, заморивши себе голодом до смерті, нікому вона краще не зробить.
Вона погодилася поїсти, якщо він дасть їй опіум.
— Не думаю, що варто, — сказав Енькі, глянувши на схудле обличчя Жинь, її сплутане масне волосся.
— Річ не в тім, — сказала вона. — Мені не потрібні зерна. Мені потрібен дим.
— Я можу приготувати тобі снодійне.
— Мені не треба спати, — наполягала вона. — Мені треба нічого не відчувати.
Бо Фенікс не полишив її, коли вона вибралася з храму. Фенікс промовляв до неї навіть зараз, постійно був у її свідомості, голодний і розлючений. Він був шалений, нестямний. Він бачив хмару попелу і сприйняв її як ушанування його самого.
Жинь не могла відділити своїх думок від бажань Фенікса. Жинь могла опиратися йому, але відчуття було таким, немовби вона збожеволіла. Або ж вона могла прийняти його й полюбити.
«Якби Дзян побачив мене зараз, — усвідомила вона, — то замкнув би в Чулуу Корікх».
Зрештою, саме там їй було місце.
Дзян сказав, що добровільне ув’язнення — справа благородна.
«Та нізащо», — подумала вона.
Вона ніколи добровільно не піде в Чулуу Корікх тоді, коли Імператриця Су Дадзі ходить по цій землі. Коли Фейлень на волі.
Жинь єдина мала достатню силу, щоб їх спинити, бо вона черпала з могутності, про яку Алтань міг лише мріяти.
Тепер вона бачила, що Фенікс мав рацію: Алтань був слабким. Алтань, хоч як старався, завжди міг бути лише слабким. Роки в неволі скалічили його. Він не обирав свого гніву сам, гнів йому нав’язали, удар за ударом, тортура за тортурою, аж доки він не почав реагувати так, як поранений вовк: кусати руку, яка його била.
Алтанів гнів був нестямним і розсіяним, він був ходячою посудиною для Фенікса. Він ніколи не мав вибору в прагненні відплати. Алтань не вів перемовин із богом, як це зробила вона.
Жинь не втратила здорового глузду, вона була в цьому впевнена. Жинь була цілісна. Вона багато втратила, так, але досі мала розум. Робила вибір сама. Вона обрала прийняти Фенікса. Обрала впустити його у свою свідомість.
Але якщо вона хотіла повернути собі думки, то мусила взагалі не думати. Жинь хотіла відгородитися від жаги крові Фенікса, їй була потрібна люлька.
Вона вголос розмірковувала в темряві, потягуючи нудотно-солодкий наркотик.
Вдих, видих. Вдих, видих.
«Я стала чимось дивовижним, — подумала вона. — Я стала чимось жахливим».
Тепер вона богиня чи чудовисько?
Можливо, ні перше, ні друге. А може, і те, й інше.
Коли близнюки нарешті піднялися на борт, Жинь лежала, скрутившись на ліжку. Вона навіть не знала про їхнє прибуття, аж доки вони без попередження не з’явилися в дверях її каюти.
— То ти таки це зробила, — сказав Чаґхань.
Жинь сіла. Вони захопили її в рідкісному стані — тверезою. Вона годинами не торкалася люльки, однак лише тому, що спала.
Цара обняла її.
Жинь прийняла обійми, її очі розширилися від шоку. Цара завжди була така мовчазна. Така відсторонена. Жинь ніяково підняла руку, намагаючись вирішити, чи варто поплескати Цару по плечу.
Але Цара так само різко відсахнулася.
— Ти гориш, — сказала вона.
— Я не можу цього вимкнути, — промовила Жинь. — Він зі мною. Він завжди зі мною.
Цара м’яко торкнулася плеча Жинь. Вона співчутливо, з розумінням їй кивнула.
— Ти ходила до храму.
— Я це зробила, — сказала Жинь. — Та хмара попелу. То була я.
— Я знаю. Ми це відчули.