— Фейлень, — різко промовила Жинь. — Фейлень вирвався, Фейлень утік, ми намагалися його зупинити, але…
— Ми знаємо, — сказав Чаґхань. — Це ми теж відчули.
Він, не виявляючи емоцій, стояв біля дверей. Вигляд у нього був такий, немовби він чимось удавився.
— Де Алтань? — нарешті запитав він.
Жинь не відповіла. Вона просто сиділа, дивилася йому у вічі.
Чаґхань кивнув і скрикнув, ніби вдарена тварина.
— Це неможливо, — дуже тихо промовив він.
— Він загинув, Чаґханю, — сказала Жинь. Вона почувалася дуже втомленою. — Відпусти. Його не стало.
— Але я мав би відчути, як він пішов, — наполягав він.
— Ми всі так думали, — рішуче сказала вона.
— Ти брешеш.
— Нащо мені це? Я була там. Я бачила, що сталося.
Чаґхань різко вилетів із кімнати і грюкнув дверима.
Цара глянула на Жинь. Тієї миті на її обличчі не було звичного гнівного виразу. Просто сумна.
— Ти розумієш, — сказала вона.
Жинь більше ніж розуміла.
— Що ви зробили? Що сталося? — нарешті запитала вона в Цари.
— Ми перемогли у війні на півночі, — сказала Цара, склавши руки на колінах. — Ми виконали накази.
Остання відчайдушна операція Алтаня мала не одну, а дві лінії — на південь, куди він забрав Жинь, щоб відкрити Чулуу Корікх, і на північ, куди відправив близнюків.
Вони спричинили повінь річки Мужвей. Та дельта річки, яку Жинь бачила з виміру духів, була Дамбою Чотирьох Ущелин — найбільшим комплексом дамб, які стримували Мужвей від затоплення всіх чотирьох прилеглих провінцій. Алтань наказав підірвати дамбу, щоб спрямувати річку на південь до старого каналу, відрізаючи маршрут постачання Федерації на півдні.
Це було майже те саме, що й у плані бою, який Жинь запропонувала на уроці стратегії на першому курсі. Вона пам’ятала заперечення Венки: «Не можна так просто зруйнувати дамбу. На те, щоб її відбудувати, підуть роки. Під водою опиниться не лише долина, а й уся дельта річки. Буде голод. Дизентерія…»
Жинь підтягла коліна до грудей.
— Гадаю, немає сенсу питати, чи ви спершу евакуювали околиці?
Цара гірко засміялась:
— А ти?
Ці слова різонули, мов удар. Не існувало логічного пояснення того, що вона зробила. Це сталося. Це було рішення, яке вирвалося з неї. І вона мусила… мусила…
Жинь почала тремтіти.
— Що я накоїла, Царо?
Досі Жинь до кінця не усвідомлювала всього масштабу скоєного. Кількість загублених життів, розмах того, що вона пробудила, — це було абстрактне уявлення, нереальна можливість.
Чи було воно того варте? Чи цього вистачить, щоб спокутувати Голінь Ніїс? Спір?
Як можна порівнювати згублені життя? Один геноцид супроти іншого. Яким чином вони врівноважуються на вагах справедливості? І хто вона, якщо думає, що можна так порівнювати?
Жинь схопила Цару за зап’ясток.
— Що я накоїла?
— Те саме, що й ми, — сказала Цара. — Ми перемогли у війні.
— Ні, я вбила… — Жинь задихалася. Вона не могла вимовити цього вголос.
Але Цара раптом розгнівалася:
— Чого ти хочеш від мене? Пробачення? Я не можу тобі його дати.
— Я лише…
— Хочеш порівняти кількість жертв? — різко запитала вона. — Хочеш сперечатися, хто винен більше? Ти спровокувала виверження, а ми — повінь. Цілі селища потонули за одну мить. Зрівнялися з землею. Ти знищила ворога. А ми вбили нікарців.
Жинь могла лише отетеріло дивитися на неї.
Цара вирвала руку з пальців Жинь.
— Прибери цей вираз із обличчя. Ми вирішили, й ми вижили, зберегли свою країну. Ціна є ціна.
— Але ми вбили…
— Ми перемогли! — закричала Цара. — Ми помстилися за нього. Його не стало, але ми помстилися.
Коли Жинь не відповіла, Цара стиснула її за плечі. Царині пальці боляче впилися в її шкіру.
— Ось що ти повинна собі говорити, — нестямно промовила Цара. — Повір, що це було необхідно. Що це зупинило гірше. А навіть якщо й ні, ми повторюватимемо собі цю брехню від сьогодні й кожного дня надалі. Ти зробила вибір. Тепер ти вже нічого з цим не можеш вдіяти. Усе скінчилося.
Саме це Жинь сказала собі на острові. Саме це вона сказала собі, коли говорила з Кітаєм.
І потім, у мертвій тиші ночі, коли не могла заснути від жахіть і потяглася до люльки, вона робила так, як сказала Цара, і продовжувала казати собі: що зроблено, те зроблено. Але в одному Цара помилялася.
Це не кінець. Це не міг бути кінець, бо війська Федерації досі були на материку, розбрівшись по півдню, бо навіть Чаґхань і Цара не змогли потопити їх усіх. А тепер вони не мали лідера, якому коритись, і дому, куди повернутись, і від цього стали відчайдушними, непередбачуваними… і небезпечними.
І десь на материку сиділа Імператриця на тимчасовому троні, шукаючи притулку в новій столиці воєнного часу, бо Сінеґард знищено конфліктом, який вона ж і розпалила. Можливо, вона вже знала, що лукоподібного острова не стало. Її вразила втрата союзника? Чи, може, вона відчула полегшення, звільнившись від ворога? Можливо, вона вже приписала собі перемогу, якої не планувала, можливо, використала її як цемент, щоб утримати владу.
Муґенців не стало, але ворогів у Цике побільшало. І тепер вони були обмануті, не віддані короні, яка їх продала.
Нічого не скінчилося.
Цике раніше ніколи не вшановували смерть свого командира. За родом занять, зміна лідера була для них неминучою справою. Колишні командири Цике або божеволіли, і їх тягнули в Чулуу Корікх супроти волі, або ж їх убивали на завданні, й вони не поверталися.
Небагатьом судилося померти з такою гідністю, як Алтаню Тренсиню.
Вони попрощалися на сході сонця. Вся група зібралася на носі корабля: серйозні, вбрані в чорні туніки. Ритуал був не нікарською церемонією, а спірлійською.
Цара говорила від імені всіх. Вона провела церемонію, бо Чаґхань, Провидець, відмовився. Чаґхань не міг.
— Спірлійці спалювали померлих, — сказала вона. — Вони вірили, що їхні тіла — лише тимчасовий притулок. «З праху ми повстали й до праху повернемося». Для спірлійців смерть була не кінцем, а лише великим возз’єднанням.
Цара простягла руки над водою. І почала наспівувати, не спірлійською, а ритмічною мовою Внутрішніх держав. У них над головою кружляли її птахи, мовчки віддаючи Алтаню данину. І вітер немовби затих, бурхливі хвилі зупинилися, наче сам всесвіт завмер від втрати Алтаня.
Цике вишикувались, усі в однакових чорних формах, і мовчки дивилися на Цару. Жамса міцно обхопив вузькі груди руками, згорбившись, немовби міг сховатися всередину себе. Бадзі мовчки поклав руку йому на плече.
Жинь і Чаґхань стояли позаду на палубі, окремо від решти свого підрозділу. Кітая ніде видно не було.
— Ми мали б забрати його прах, — з гіркотою промовив Чаґхань.
— Його прах уже в морі, — сказала Жинь.
Чаґхань глянув на неї. Його очі червоніли від скорботи, налиті кров’ю. Бліда шкіра обтягувала високі вилиці так міцно, що тепер він скидався на скелет ще дужче, ніж зазвичай. Здавалося, що він багато днів не їв. Здавалося, немовби його міг здути вітер.
Жинь замислилася, скільки часу йому знадобиться, аби припинити подумки звинувачувати її в смерті Алтаня.
— Гадаю, він не лишився в боргу, — промовив Чаґхань, кивнувши на попелище на місці Федерації Муґень. — Тренсинь урешті таки помстився.
— Ні, не помстився.
Чаґхань пхикнув.
— Поясни.
— Муґенці не зраджували його, — сказала вона. — Муґенці не тягли його до тієї гори. Муґенці не продавали Спір. Це зробила Імператриця.
— Су Дадзі? — з невірою спитав Чаґхань. — Навіщо? Що їй із того?
— Не знаю. Але маю намір з’ясувати.
— Тенеґа, — вилаявся Чаґхань. Здавалося, тієї миті він щось збагнув. Він схрестив руки на грудях, бурмочучи щось своєю мовою.. — Але, звісно ж…